Новорічне

Таких великих перерв у писанні я ще не робив. Понад півроку…і жодного текстика, чи віршика… тиша.
Але думаю що зараз прийшов час цю тишу порушити і викласти перед самим собою 2014 рік.
У цьому році я втратив двох дорогих мені людей - дитину, яка так і не встигла побачити цей світ і батька. Окрім того я втратив сотні і тисячі співвітчизників. Не було ще у моєму житті такого важкого і кривавого року.
Але цей рік зробив мене сильнішим. Тепер я знаю як мені неймовірно пощастило лишень у тому що я народився. І як продовжує таланити у тому що я досі живий.
Але найголовніше, що я не просто знаю, але тепер це реально відчуваю - життя прекрасне.
Тому йди до чорта 2014 рік. Я тебе ніколи не забуду.

Піліон

Отже відпочиваємо ми на півострові Піліон, у маленькому і нетуристичному селищі. Мешкаємо на другому поверсі прекрасного напівфортифікаційного будинку, з дерев’яними віконницями, мармуровими підлогами і великою терасою. Маємо тут кухню, тож харчуємось самостійно, бо ціни в місцевих ресторанчиках дуже навіть європейські. А ресторанчиками тут всіяне усе побережжя, хоча протягом дня тут дуже мало людей. Здається що це просто стиль життя – мати ресторан, навіть з одним відвідувачем на день.

Наше містечко розкинулось у затоці тож море тут спокійне і тихе. І щоб відчути екстрім, вчора  ми їздили на інший бік півострова, до відкритого моря  з бурхливими хвилями. Дороги тут у стилі фільмів про Бонда – вузькі серпантини, а часом і взагалі польові та напів-обсипані. 

Після кількох поїздок до Болгарії – порожній пляж досі був для мене міфом. А тут – ось таке.

Пункт призначення

І ось так ми попали до раю. Минули Македонію, переїхали кордон, покружляли по гірських серпантинах і ….. МОРЕ!  

Зараз мешкаємо в Міліні, невеликому селещі на березі Егейського моря. Людей мало, туристів можна порахувати на пальцях. Пустуваті пляжі, знуджені греки, чисте море. Діти щасливо товчуться по пляжі з 9 ранку до 11 вечора. Ми наразі в режимі їсти-спати-купатися. Цікаво, коли мені захочеться працювати?

Скоп’є

Нашою черговою зупинкою наніч став гостел у Скоп’є. В гостелі окрім нас мешкав ще якийсь голландець і сім’я власника. В проживання входив сніданок, тому гріх скаржитись – пригріли і нагодували. Власник розповів як 20 років тому Скоп’є бомбардували і як вони тоді втікали з країни.

Це був третій день нашої подорожі, тому ми вирішили нарешті трохи розглянутись і потратити декілька годин на оглядини столиці Македонії.

Скоп’є все ще відбудовується після бомбардування – тому явний контраст між 100-літніми віллами, пост-юголславськими «коробками» і цілком сучасними «шкляками». І серед цього трапляються цілком знищені і покинуті будинки, невизначеного віку. Але це все затьмарюється перед кількістю пам’ятників. А пам’ятників тут напевне тисячі. На кожному розі, на кожні площі і біля усіх сквериків – це великі, маленькі а часом велетенські і потворні Тіто, ОлександриВеликі, КирилиіМефодії, і просто якісь абстрактні фіговими, але цього так багато, що здається ніби потрапив у вигадане місто де мешкають тільки скульптори. У центрі міста стоїть колосальний Македонський на коні, в оточені різноманітних античних воїнів, які списами відганяють від нього розлючених левів, навколо яких на тронах возсідають візантійські царі поруч з вершниками-повстанцями Балканських воєн і над цим усім височіє тріумфальна арка. Шановні читачі мабуть думають що я перебільшую, але ні – це все саме так виглядає.

Наскільки я розумію це все тісно переплітається з специфікою історичної самоідентифікації. Македонці приписують своїм теренам Олександра Великого і намагаються виплести з цього одну цільну історичну гілку славної сторії, і збудувати таку собі «ідею нації». Але це все віддає комплексом меншовартості і гарно проявляється в ось цих власне описаних щойно скульптурах. Зрештою Греки до тепер судяться з Македонцями за назву, стверджуючи що вони так не можуть називатися і саме це заважає не тільки вступу Македонії до ЄС, але й взагалі шпортає їм у міжнародній політиці.

Попри це Македонія виявилась найдешевшою країною на нашому шляху, тому тут ми добряче пообідали і на повну заправилися.

Ми їдемо на море

Ну то ми вкотре спакувалися, сіли в машину й поїхали. Ми запланували перетнути Балканський півострів і поїхати на відпочинок до Греції. Це 1800 км, і досить витратна дорога, тому ми оптимізувалися і пересіли на іншу машину. Машина в нас тепер велика – нас там влізло восьмеро. За кермом в основному був мій шваґер – честь йому за це й хвала, бо не знаю хто б ще з такою далекою дорогою дав собі раду. Першого дня ми для розкачки проїхали 350 км і зупинилися на ночівлю у Словаччині, в готелі К2, в центрі Косьіц. Готелик дуже дешевий, по принципу «бєднєнько но чістєнько», з загальним душем і туалетом. Окрім нас там ночували зграйки мандрівників-велосипедистів, які в кімнати зворушливо заносили свої ровери. Цікаво чи вони їх ковдринками накривали.

Дуже вже кортіло порозглядати ті Косьіце, але так як наступного дня нас чекав найважчий шмат дороги, томи виїхали раненько і без сентиментів. 

На перший погляд може так виглядати, ніби ось такі мандри бусиком з сімєю – це зупинки в колоритних містечках, селфі на фоні старої архітектури і попивання кави в милих забігайлівках. Але насправді це була дальнобойна гонка, з зупинками на ночівлю, швидкими перекусами канапками і пошуком найнижчих цін на обіди.

Наступного дня ми подолали приблизно 1100 км і перетнувши Словаччину, Угорщину і Сербію доїхали до Македонії. 

Про вредну сиротину

Так на всяк випадок, якщо хтось не вкурсі – у нас тут війна. Росія вводить війська на територію України. Хочеться сказати: «Хлопці, у нас щойно революція закінчилась – зайдіть пізніше», але якось не виходить.

Спробую написати своє бачення подій. Якщо я правильно зрозумів історію наших народів, то сотні років тому, наші київські предки приперлись на територію теперішньої Московії, де в цей час жив миролюбивий напівдикий нарід, схожий на евоків із Зоряних війн. Наші шановні предки зробили цьому мирному народу «куськіну мать», піддавши примусовій християнізації і цивілізації, а потім ще сотню років відправляли до них у вигнання своїх найгірших представників. Десь так я бачу зародження Росії.

Цю модель мені дуже хочеться накласти на модель  адаптованої  дитини. Давайте уявимо, що ми (Україна) – люди, які взяли на виховання дитину з сиротинця (Росію, яка в той час ще Росією і не була). Ми тій дитині кажемо «Ми не твої справжні батьки, і будемо виховувати як вміємо». Дитина росте не відчуваючи надмірної любові і авторитетності (бо ж ми себе батьками не почуваємо), стає великою (Росією) і починає хамити, принижувати і мститися підсвідомо пригадуючи усі дитячі травми. А ми ніби і винні чуємось, і вже не памятаємо за що, і готові віддати їй останню сорочину і одночасно розїхатися по різних квартирах. І звісно ж проблемою були б недостатня батьківська любов, почуття вини, але в першу чергу – не прийняття себе як батьків, що на мою дилетантську думку ніколи не пізно.

«Беркут» без капоту.

Мабуть неодноразово на сторінках цього блогу я писав як люблю доктора Зімбардо. Цей чоловік прекрасно розтлумачує чому середньостатистичний беркутівець здатен взятии палицю і лупасити нею беззбройних людей, і як бонус вчинити над ними нелюдське знущання. Згідно з Зімбардо – головне не накладати на людину пряму відповідальність. Тобто – якщо збоку стоїть дядько в погонах і каже беркутівцю «я твій начальник – наказую - бий» відповідальність розділяється і начальник лишень наказує (не б’є), а беркутівець лишень виконує наказ (б’є, але для нього це не дуже важливо, бо ж не він це придумав). І таким чином можна змусити беркутівця не лишень бити, але й катувати, знущатись і вбивати. Я звісно це подаю досить примітивно, але це не міняє справи. Ми автоматично займаємо ролі на які нас делегують інші. І чим менше в нас бажання спитатися «а нафіга?», тим вищі шанси нам стати середньостатистичним беркутівцем.  

За таким принципом можна створювати беркутівців, тітушків, парламентських тушок і навіть штучні уряди.  Юніти рівноцінно добре працюють як у ХІІ ст, так і ХХІ.  І лишень усвідомлення себе може захистити  від того, щоб одного дня дядько в погонах не зняв з нас відповідальності.

Самооборона

У спаленні львівської міліції і прокуратури ще будуть довго розбиратися. Якщо я правильно зрозумів, то до нас приїхали хлопці зі сходу і підбурили народ до активних дій. Міліція образилась і перестала ходити на роботу, а міськрада оголосила набір у загони самооборони. Ну якось так це було. І ось я відчувши свою причетність до великої справи негайно пішов реєструватися у  районну адміністрацію. Заходжу у актовий зал, а там тьма людей, готових стати на захист закону і права. І усі такі піднесені, аж приємно глянути. Дядько на сцені сказав що нам роздадуть жовті жилетки які символізуватимуть нашу діяльність. У вухах в мене заграв Енніо Морріконе, я подумки приміряв жилетку і зважив фразу «У місті новий шериф» . За лічені хвилини я знайшов знайомих з машиною, до яких прибився у компанію. При реєстрації виявилось що жилетку мені не дадуть, але дадуть її лідеру нашої четвірки. У вухах у мене заграв Ганс Зіммер, і я уявив як йтиму поруч із чуваком у жовтій жилетці. Коли ми закінчували реєстрацію, виявилось що жилетку нам взагалі не дадуть, бо їх носитимуть лише піші патрулі.  

Ми весело повантажились у чорний «Лансер» і кинулись на пошуки злочинців. Я не знаю скільки того вечора у Львові було само оборонців, але якщо б раптом з’явився якийсь «тітушок», його б просто розірвали на сувеніри. На кожен виклик по зелло кидалося по 20-40 машин. Усі були спраглі дії, чим увігнали кримінальний світ в глибокий ступор. 

Раптом, серед ночі, нам «на хвіст» сіло три автомобілі. По жовто-синіх прапорцях я упізнав самоооборонівців, а по зелло передали «переслідуємо чорний лан сер з вимкненими фарами!». Наш водій вибачився, увімкнув фари і ми продовжили патрулювання.

Але так весело було лишень першої ночі. На наступну ми ганяли з виклику на виклик, переслідували дорожніх правопорушників, розбороняли побутові сімейні бійки і полум’яними промовами намагались втовкмачити продавцям дотримуватись «сухого закону» (доречі в ті дні у нас був вечірній сухий закон в межах Львова). Але найгірше сталося вночі, коли банда в масках, намагалась розбити піцерію. Приїхало мабуть з 70 самооборонівців, натомість банда теж представилась самооборонцями і зазначили що вони тут для того щоб розгромити підпільне казино у підвалі цієї піцерії. Приїхав один з керівників самооборони, міліція, вони почали про щось домовлятися, і раптом нас по зелло попросили залишити це місце і дослівно «піти випити кави». Виглядало що тут якийсь рекитирський «базар» а нас просять не втручатися. Ми забралися звідти з огидним відчуттям і пішли пити каву.

З самообороною я їздив протягом тижня, поки не вернулись ображені міліціонери. Мені відверто подобається ця структура, і єдине що їй бракує це чітких графіків чергування і явних розпізнавальних знаків.

Може я ще колись отримаю жовту жилетку…

RIP 100

Поступово, після всього що відбулося за останні місяці, спазм який утримував мій мозок поступово сходить і я знову можу писати. Ура! Я знову стукаю по клавішах. Отже – що відбувалося і що я робив.

В Україні відбувалася революція, яка почалась як мирні акції протесту. Враховуючи що моїми роботодавцями є не зовсім українці, то я не хотів забити на все і повністю віддатися бунту душі. Тому я чесно ходив на роботу, паралельно відвідуючи мітинги, роздаючи листівки, малюючи плакати для акцій протесту, і відвідуючи столицю для «стояння» на Майдані.  

Влада реагувала на це все негативно, люди озлоблювались, і все йшло до неминучої сутички.  І сутичка таки настала. Почалися звірства з боку влади, переслідування, залякування і прийняття диктаторських законів. З’явились російські найманці, радикальні революціонери, почалися бої і перші смерті. Запустився котел невідворотніх подій, які потім записують у підручнику разом з переліком загиблих.

 Для мене є виокремлений певний тип мислення  людей які готові вбити, або бути вбитими, які з тих чи інших причин  дотичні до насильницької смерті. Наразі я себе до цієї категорії не відношу, тому участі у цих кривавих подіях не приймав, хоч і підтримував бунтівників морально і матеріально.  І раптом одного ранку виявилось що від насилля моя совість нікуди не втече. Вже після втечі Януковича, створення тимчасовго уряду, я прокинувся відносно розслаблений, мені знову захотілося працювати на повну силу і раптом я усвідомив, що за мене вмерли люди. Я їх про це не просив, і не хотів будь-чиєї смерті, але раптом виявилося що вони принесли свої життя у жертву мені і мільйонам інших.  Прапор України раптом отримав на собі криваву мітку, гімн став звучати трагічно а всі ми раптом опинилися в іншій державі. Державі за яку померли люди і за яку вже нікому не соромно. Ми отримали унікальний досвід визволення, ціною людських життів і шанс почати все з чистого листа.

В цей понеділок, здається це дійшло не лишень до мене, але й до усієї колективної свідомості. Люди хором почали напиватися.  Вертаючись з роботи до дому я зустрічав цілі натовпи п’яних. Вечірня маршрутка була наповнена п’яними роботягами, а коли вночі я вийшов з Самообороною на чергування то все що ми робили цілу ніч - це ганялися за п’яницями.  Усіх гризла совість – нам зробили безцінний подарунок  і ніхто не знав що з ним тепер робити. 

Гопніки

Мабуть для тих хто читає мій блог і слідкує за орфографією важко повірити в те що колись я вчився у школі. Але це правда, свого часу я й справді був учнем середньої школи. І це був найгірший період у моєму житті. Мабуть  тому я його починаю поступово забувати, бо гірших спогадів попросту немаю. І справа зовсім не у методиках викладання, чи життєвих принципах у стилі «Hey teacher…», чи підлітковому радикалізмі. Зараз поясню. Школа моя була посеред індустріального району, а на дворі був початок 90-х. І думаю кожен згадає, що це поєднання часу і простору було своєрідним зміїним кодлом. В темних підїздах, чи на лавках дитячих майданчиків можна було побачити таких смішних для нас сучасних «пацанчиків». Але мені тоді було зовсім не смішно, бо окрім підїздів і майданчиків вони ще й ходили до школи. Так, так – як і я вони теж ходили до школи, і думаю що орфографія в них теж паскудна. Я не заю як там у них було з навчанням, але соціальне життя вирувало на повну. Вони били, грабували і принижували усіх хто міг підпасти під категорію «лох». І це породило дивний ланцюжок змін, який зачепив і більшість моїх тогочасних однокласників. Памятаю ще в 3-5 класі вони були хорошими друзями, а раптом з 6, коли почав розгортатись вплив криміналу, з ними почали відбуватися метаморфози – вони раптом почали перетворюватись на гопніків. А я почав невпинно сповзати в категорію «лохів», що відбивалось на моєму навчанні, особистому житті і без перебільшень скажу – на бажанні жити.

Тоді відбувалося щось зовсім незрозуміле для мене, але зараз, начитавшись Франкла, Зімбардо, і інших розумних людей,  можу для себе все розкласти по поличках. Звісно що спраівжніх кримінальних гопніків у школі можна було порахувати на пальцях, але їх вплив, їх безмовний дозвіл іншим на безкарність, працював як епідемія. І так само минув – бо псевдогопнікі після школи знову стали звичайними людьми, і зараз працюють, мають сімї, і маю надію, щасливі громадаяни. Думаю вони й самі не знають що з ними тоді діялося. Додався також кризовий стан країни, коли усі тільки й думали де заробити – і в їхніх батьків взагалі не було часу на сімю. Діти укладали свій життєвий устрій самі. От вони й бідачки перевтілювалися під реалії. Нажаль я, і багато інших дітей так не змогли– мабуть виховання не дозволило,  і часом цей шкільний розподіл приносив трагічні наслідки.

Завдяки психотерапії я прийняв цей період життя і потрохи почав про нього забувати. Та й гопніки у 2000-х якось рідше почали зустрічатись.  Але декілька тижнів тому, слідкуючи за подіями в столиці раптово згадав і якось підсвідомо порівняв з устроєм моєї школи. Зі свого досвіду я знаю, що вся ця жорстокість і невігластво беркуту, тітушків, міліції – це все не причини, це лишень наслідки. А причиною є, як і тоді в моїй школі, лишень маленька групка людей – яка дає дозвіл на перевтілення і безкарність.

Тільки не подумайте, шановні читачі, нібито я вирішив що знаю вихід із ситуації. Але чомусь в мене таке враження що не по тому ковадлі ми гатимо.

Лист від друга

Знаю, знаю. Давненько я нічого не писав - але тут зайшло за наболіле. Зайшло за Україну, честь, волю і всьотаке. Коли  я потрапляю в тупікові життєві ситуації, то аналізуючи їх розумію що рухаюсь не в той бік. І міняючи напрям - переважно вирулюю. От отримав власне лист від доброго друга і порадника - Ореста Левина-Левинського. Публікую його в себе на блозі,  з метою поширення і з дозволу автора, який принципово не користується соцмережами.

Євромайдан і політика

 Світ існує і живе за Божими законами. Ми, люди, хоча і не можемо охопити своєю уявою УНІВЕРСАЛЬНИЙ БОЖИЙ ЗАКОН, мислячи лише конкретними моделями, все ж досягаємо успіху лише тоді, коли у своїх  діях враховуємо ці закони, а не намагаємося їх здолати...

Отже, щоби вийти з  політичного клінчу, в якому заґудзало себе українське суспільство,  і зрозуміти, що робити далі, спробуймо на спокійну голову розглянути можливі варіанти розвитку подій, оцінити їх можливі наслідки і, будуючи модель наших дій, звіряймо її повсякчас з Божими законами.

Люди на Майдані.  За браком кращого варіанту довелося погодитися на політичне керівництво в особі опозиційного тріумвірату,  який не має іншого плану дій, ніж  продовження безплідної  перепалки у Верховній раді з політичними шахраями. Кількарічний досвід  не навчив їх, що не можна виграти  з шулерами. Не можна навіть сідати з ними за один стіл – однак програєш. У розгубленні від отриманого нокдауну, обираємо іншу мету: підемо пікетувати адміністрацію президента, який виразно показав нам, де він нас має...   Далі, як у старому анекдоті: шкода, що коза здохла, у мене було ще так багато варіантів, як її лікувати...

Чи існує реальна можливість  мирним ( читай – парламентським) шляхом розв'язати цей вузол?  Чи є надія, що президент, погостювавши в Піднебесній, раптом змінить думку, прислухається до вимог опозиції і подасть у відставку? Чи може він злякається  Європейських політиків, які теж виявилися лохами?

Не  допускаю думки, що комусь з тверезо мислячих людей ( не беру до уваги провокаторів) прийде на голову розігрувати силовий варіант захоплення влади. Саме цим сценарієм найбільше втішилися б "наші воріженьки".

То що ж робити? Розпустити Майдан, визнавши поразку, і занурити Україну у наступні 10 років апатії? Чи святкувати  цьогорічний український рамадан (від Романа по Йордан) на майдані, очікуючи, коли "орли Захарченка" дочекаються  свого часу і топитимуть нашу найкращу надію в крові?  А може все ж таки зупинися, і скерувати цю хвилю національної енергії у русло творче? Невже ми, засліплені ненавистю, не можемо побачити , як будувати нашу державу?  

Проаналізуймо, що заваджає нам усі 20 років незалежності  розпочати врешті будувати  наше європейське майбутнє? Не важко дати собі відповідь: розпалювані ворогами, ми поборюємо самі себе,  витрачаючи на це всі свої сили.

А чи можна інакше? Звернімося до досвіду самих європейців, якими й ми теж є. Найкраще живуть ті,  хто не намагається нав'язати свій спосіб життя сусідові, а живе власним розумом і власною працею. Федеральний устрій Німеччини, чи конфедераційний Швейцарії, чи навіть нашого найлижчого сусіда – Польщі, дає найбільшу волю громадам самостійно заробляти на своє життя, влаштовувати його так, як вирішують місцеві уряди, обрані мешканцями і їм підзвітні. В кожній частині держави – різні природні, економічні, культурні  та інші умови. То ж і політика має бути різною.  Якщо  ми, хапаючись за нав'язані нам стереотипи, зубами тримаємося за, так звану, унітарну модель держави,  яка фактично є лише ширмою для розкормленого хабарями прошарку  державних службовців, що мають себе за владу над нами, то ми не маємо шансів розірвати зачароване коло протиріч, що існують у нашому суспільстві. Ми ніколи не погодимо між собою ментального світогляду різних частин України, які фомувалися століттями у різних історичних умовах. Ми різні, і це прекрасно! Але не треба вчити один одного жити – нехай кожен сам вирішує, хто має бути його героєм, найкращим другом, чи економічним партнером. Федеральний устрій якраз і має дати волю  кожній  адміністративній одиниці,  забезпечити такі умови функціювання, які є найкращими для неї, а не нав'язувати всім те, що хочуть одні, або інші. Якщо для Харківщини найважливішими є економічні зв'язки з Росією, то марно затягати їх у Європейський союз, де вони ніколи не були, та й не мають потреби туди їхати. Але й   галичанина не затягнеш у "Тайожний союз" – вже наїлися! Отже в чому наша проблема?  То ж чи має значення, чи піде Азіров у відставку?

А тепер поміркуймо, як розвернути ситуацію в русло,  що може змінити щось у нашому житті !

Звичайно, це – не робота для Майдану, і гасло: "Банду геть!" – тут не допоможе. Отже потрібне інше гасло, яке підсилене тисячами голосів, буде почуте шулерами з Верховної ради, і відіб'є їм бажання спротиву, а може і промовить до розуму.  Але хто ж має взятися за за цю творчу роботу з перебудови нашого устрою? На даний  момент в рамках діючої конституції, де написано, що єдиним джерелом влади є народ, ініціативу виборів  НОВОЇ КОНСТИТУЦІЙНОЇ АСАМБЛЕЇ мають висунути ті обласні ради, які, як законні виразники волі народу, вже висловили  своє ставлення до останніх подій  і оголосили території вільними від  пахана та його "смотрящіх".  Не треба оглядатися на Верховну раду: якщо вона іґнорує народ, то й народ може іґнорувати таку владу, а Майдан мав би підтримати таку ініціативу та захистити її від "влади". Територіальне самоврядування на загально відомих демократичних засадах – ось головне, на що треба спрямувати енергію людей, що вийшли на свої майдани, не уявляючи, як можна далі жити під такою владою!

Не руйнувати, а творити!  

Сподіваюся, в Україні знайдуться кілька сотень гідних людей, яким народ може довірити таку роботу, а зі середовища молоді напевне  відгукнуться правники з європейською освітою, щоб підготувати зрозумілі всім кроки структурних змін . Звичайно, будуть спроби реанімувати тих політичних трупів, які вже десятки років успішно "розробляють" різноманітні територільні реформи і "творять" нову конституцію під диригентською паличкою старої і ворожої агентури. Отже головне – це не допустити їх до цього.  Звіряйте їх дії з Божими законами і ви пізнаєте їх наміри!

Новий устрій має творитися новими людьми, і це має бути молодь, яка своїми діями вже довела, що є зрілим політичним поколінням,  і вже вийшла на поле бою, і стала за плуг, щоб зорати і засіяти це  поле!

  

Орест Левина-Левинський

Львів, 4 грудня 2013

Прощання з кіткою

Рівно рік тому  прийшло до нас худе, точніше плоске кошеня. Ми відходили її, відгодували і вона полюбила нас настільки, наскільки може полюбити кітка. Назвали ми її Люня і це була найдивовижніша кітка, яку мені доводилось бачити у своєму житті. Тиждень тому вона загинула при дуже загадкових обставинах. Підозрюємо що їй випадково, під час гри, прокусив голову наш пес. Він часто любив її помордувати, але завжди це була жартівлива забава, яка припускаю цього разу закінчилась фатально. Минув тиждень, а я ніяк не можу звикнути до її відсутності. Спочивай Люня.

Norge (part1)

Отож ми повернулись з мандрівки до Норвегії. Ми це мій шваґер і шваґерка, Зірка і я. Мій шваґер Ярко склав унікальний план мандрівки, завчасно зарезервувавши усі види транспорту – за що йому честь і хвала.

Почалась мандрівка з того що ми приїхали до Люблна, де як сливка в компот, попали на концерт «Будки суфлера» - перший раз чули їх на живо. А трохи поспавши після концерту і вечірньої прогулянки ми рушили до аеропорту. Не знаю що за загадкове явище таке було – але навколо терміналу уся земля була вкрита мертвими хрущами – жахливе видовище і що це таке  я так наразі і не дізнався.

Так як на шиї я мав розкішну арафатку і на нордичні крові не виглядав, охоронці аеропорту мене ретельно обшукали і перерили багаж. Причиною такої уваги напевне було також наше з Зіркою непоштиве ставлення до багажних правил – ми дуже довго реготались над забороненими предметами – наприклад станок до гоління (напевне можна живцем зняти шкіру з пілотів і захопити літак), манекюрні ножички (якщо ними вправно володіти і мати накачані пальці можна пошаткувати стюартів в капусту), поруч з якими були заборони на сюрікени (метальні зірочки ніндзя, які звісно кожен громадянин має при собі) і булави.

По прибутті до Осло нас зустріла Марта – товаришка мого шваґра і шваґерки і провела  по Осло.  Місто – прекрасне! Посередині центральної частини височіє королівський палац, повсюдно у місті різноманітні пам’ятники  - дуже різнобійні, від відомих норвежських діячів – до Рузвельта, Черчиля і Дацького короля. Але навідміну від наших, усі памятники людського зросту. Їх по Осло ще більше ніж Ленінів по Союзу, але достатньо компактні і ненавязливі, щоб гармонійно влитися в місто.

Захоплива також і портова частина міста. Власне центр плавно переходить в набережну, наповнену яхтами і туристично-історичними катерками. Але по кількості яхт вздовж Осло ми зрозуміли що разом з свідоцтвом про народження кожен норґ напевне отримує ще й судно.

Окрім краси неземної ми зауважили в центрі міста ще одну цікавинку – сміття. Неймовірна кількість розкиданого по вулицях сміття. Як ми потім зрозуміли – це притаманно тільки центру Осло, бо інші райони міста, і зрештою Берген, такими не є.

Також вразила мультикультурність – такої одночасної зяви усіх земних рас я ще не бачив. І ці раси тримаються національними общинами – ми бачили арабський страйк під парламентом, кубинську демонстрацію під американським консулятом і класних чорних реперів які відспівували просто на вулиці.

Ціни в Норвегії – вбивчі. З нашими українськими достатками ми випили шість баньок пива, порахували що вдома за ці гроші могли б пити пиво протягом місяця і пішли здавати баньочки в прийомний пункт. Страх глоду нависав над нами і тому ми обжирались при першій ліпшій можливості – благородно назвавши цей процес «Напхати пітона».

Нічне життя в Осло буйне. Ми були свідками двох нічних бійок, пяні натовпи бродять містом до ранку, а поліцейський патруль мило розмовляє з закутими в кайданки злочинцями.

Погулявши по Осло ми сіли на нічний поїзд і поїхали крізь усю норвегію до Бергена. Хоч місця були сидячі нам видали коци, шматки на очі, надувні подушки і затички до вух. Потім ми це все вкрали.

Вночі поїзд піднявся на висоту 1200 м, і волосся в нас стало дибки, бо за вікном почалися засніжені по дахи села.  Окрім того уся дорога була як шахова дошка – де чорні поля це залізничні тунелі. За вікном було постійне чергування чорного і білого. Так розумію ті норґи, як гноми – їсти не давай – дай тунель прокопати.

Під ранок ми спустилися до моря, повітря потеплішало, сніг зник, і нас зустріла типічна норвежська погодка. Тому мандрівка кораблем на фіорди супроводжувалась дощем і туманом. Але це не приховало усю унікальність фіордів. Слів їх описувати в мене немає, поезії теж, тому фотки викладу на фейсбуці. 

Щодо Бергена – портовий і чудесний. Вперше побачив деревяні кількаповерхові будинки понад столітньої давності. Досить перебільшеною є слава їхнього знаменитого бергенського рибного ринку – не бачили вони нашого Привокзального, пороху, так би мовити, не нюхали.

Находившись Бергеном після короткої корабельної мандрівки на фіорди ми знову сіли на поїзд і поїхали до Осло. Тепер нам коців не давали – мабуть наша розбійницька слава почала ширитись залізницею.

В Осло нас знову зустріла Марта і її хлопець і помогли поселитись. Ну вони нам взагалі дуже помогли в цій мандрівці – за що їм низький уклін і подяка.

А наступного дня ми купили Oslopass – такий білетик який дає змогу протягом 24 годин безкоштовно їздити усім транспортом в межах міста і відвідувати усі музеї. Але! День і годину в цьому ослопасі потрібно писати самому. Мабуть до їхнього туристичного відділення ще не дійшла наша розбійницька слава від залізниці тому ослопаси нам продали – і наступних два дні ми потроху корегуючи години (недарма в нашій країні ще зі школи славиться мистецтво виправлення оцінок!) ми насолоджувались музеями і транспортною системою Осло.

Як я їздив до Франківська

Два тижні тому я їздив відкривати виставку плакатів до Франківська. Всі дороги замело тим балканським циклоном і автобус ледве заїхав, за чотири години. По дорозі в автобус підсіла парочка за 50. Обоє з вигляду зловживачі алкоголем, а фацет до всього ще й пустився з якоюсь їхньою подружкою. Тому жінка його забрала від коханки (коханка десь втікла, бо жінка погроджувала її вбити), і везла додому примовляючи «Я ті покажу ше шо я за їдна» і погрожуючи розправою, кастрацією і венерчними хворобами періодично товкла його головою об стінку. Фацет дуже терпляче це зносив, просив її не робити «шкандалю», але чомусь мені здається що як тільки вони дістануться місця призначення і випють – він їй покаже шо за їден і відгамселить .

Франківськ – прегарнющий, навіть коли занесений снігом. Лазив по їх музеях, книгарнях і кавярнях і неймовірно тащився. В «Мармуляді», мене дуже радо приймали, з журналістами і публікою. Ми відкрили виставку і прийшов час вертатися. Сніг трохи підмітав, мороз сильнішав, але я взяв квиток на автобус і був спокійний за своє повернення до Львова.  Але коли автобус відкрив двері звідти вийшов веселий шофер, запитав: «Хто на Львів?», взяв мій квиток і повернув мені гроші. «Я тільки до Рогатина, далі не поїду». 

Годину я метався по вокзалу в пошуках шляху до дому, але все виглядало якось непевно – наступний автобус за півтора години, але невідомо чи поїде, поїзд за 3 години, але їде ззакордону і невідомо чи буде вчасно. І взагалі ніби я за лінією фронту.

Раптом на стоянку вїхав польський автобус, з короткою стоянкою у Франківську. Тут мені і придалося володіння польщизною, я розповів страшну історію мого повернення до Львова і шофери погодились мене підкинути до Винник. Їхали ми довго, 5 годин, І в першій ночі Зірка їхала за мною машиною під якийсь готель на околицях Львова. 

Як з війни вернув.

офісная криса

Що я тепер роблю? Ну як співають "Хамерман знищує віруси": "А тепер я хвора й лиса, пузата офісная криса". Я приходжу на 9.30 до офісу і працюю до вечора. Робота неймовірно цікава. Окрім того доступний спортзал, кімната для йоги, вивчення англійської мови і x-box. Але роботи дуже багато тому на x-box часу бракує. 

Працюю я в команді сміливих і завзятих чоловіків, які називають себе "Вікінги". Між собою вони спілкуються дивним вікінгським діалектом, який називають "Piton" , тому я дуже мало що розумію, але поступово втягуюсь. Можливо, якщо покажу усю свою завзятість і відчайдушність мене теж зроблять вікінгом.  От так і живу.

Температура

Я вже грипом відхворів, Зірка день потемпературила, то можна вважати що теж - тому очікували коли захворіють діти. І от почалося - в Луки температура 37. Ну то сиди вдома малий, в школу не йдеш.  День, другий, третій... Температура починає рости - і ось вже майже 38. Так, щось це задовго все тягнеться. Ми здаємо аналізи - але все впорядку, аналіз цілком нормальний, а дитина чахне. Лікар каже що все ок, жодних симптомів. Ми здаємо аналіз в круту лабораторію і він знову впорядку. А темпа вже за 38 і голова болить і дуже слабо... Тоді Зірка робить поліцейський варіант "Good cop, bad cop", але без гуд копа. 10 хвилин пристрасної розмови і Лука розколовся. Він нагрівав термометр на включеній жарівці...  І життя вернулось у своє нормальне русло.

1 робочий

Ну, скажу вам так. В штабі оформився, коня дали. Кінь був норовливий - то дали іншого. Хорошого, вороного. З двома моніторами.

А ось і знову я!

Знаю-знаю, я не писав пів року. Останні декілька місяців були для мене трохи важкенькі і я не писав щоб не поширювати у світі негативу. Від цього життя стало кращим і веселішим і тепер я буду знову писати. Новина №1 – мене взяли на роботу. З завтрашнього дня я буду Designer в IT компанії. Тому сьогодні, вчора і позавчора я пив як моряк перед плаванням. Ну не так я вже аж пив, але моряком трохи чуюсь  – так ніби завтра я маю ступити на палубу і сказати па-па рідним і знайомим берегам. 

Тому у Bon Voyage! І нехай блоґ стане моїм корабельним щоденником!

Про псів і котів

В мене цікавий досвід спілкування з тваринами. Першого пса моя родина завела, коли я мав 10 років – з того часу пси у моєму житті були постійно. І мені якось завжди на тих псів фортунило – всі вони були гарні, розумні, віддані і безпородисті. Ну цілком як я. А от з котами склалося інакше: в хаті в нас котів не було, але часто бачив їх у друзів і знайомих. І ті всі коти були щось типу як вазонки. Вони цілий день спали, періодично міняючи позицію чи локацію – і жодного спілкування. Ближче з котами я познайомився коли одружився – в Зірчиної родинни був кіт Рудик. Думаю насправді то був лінивець який перебрався за кота. Єдине що викликало в нього емоції – це картопля і кішки. Потім до нас прийшов кіт Лондон. І це вже було щось нове! Це був страшний вбивця який змалку тренувався на мухах і метеликах а в підлітковому віці приносив до хати задушених щурів. Але при тому мав якусь рису, що нагадувала відданість. Але одного дня він пішов на прогулянку і ми його більше не бачили. Лондон був великий мисливець, жорстокий і малослівний, але коли він всідався коло нас – то здавалось ніби він щось розказує. Це був перший кіт у моєму житті який звертав увагу на людей.

А тепер прийшла Люнька – і я собі думаю чи то точно кіт? По-перше: вона віддана. Вона всюди за мною ходить і часом коло мене спить. Коли мене боліла спина – сіла мені на спину і взялась масувати.  По-друге: вона бавиться! Вона поводиться як жива істота – знаходить собі іграшки, катуляє їх по підлозі, б’ється з канапою і скаче за метеликами. Бавиться з дітьми а мене і Зірку при нагоді облизує. Розрізняє що з дітьми треба бавитись (тобто можна кусати і дряпати) а з дорослими краще дружити.  По-третє: вона тримається хати – намагається виходити на вулицю якомога рідше. Єдина проблема з бідачкою – проблеми травлення. Коли прийшла до нас, то була худюща як сірник – ми приколювались що в неї анорексія. І її цілий час проносило. А от тепер від’їлась, виросла – а какає далі страшненько і бридко. Бридко прибирати той її котячий туалет.

Люна

Зо два місяці тому до нас прийшов кіт. Точніше котиця. Вона нас уважно розглянула і вирішила що ми цілком надаємося до її обслуговування: «Молоді, здорові, і хатка така нічого... Ну пес це звичайно занадто… А що сьогодні на обід?»

Ми назвали її Люна, а за її надто аристократичні замашки кличимо її Люнька. Освоїла балкон, ціною кількох какашок по хаті освоїла котячий туалет. Почала вилазити на дах. І дуже просікає хатні розклади - з дітьми варює, кусається, Зірку боїться і лиже їй руки а мені навчилась заважати працювати. Працюю тільки однією рукою, бо друга мусить чухати Люну.