Як моя теща попала у розшук

Коли минулого тижня ми вертали через польський кордон зі Словаччини, то стали свідками дивної ситуації: прикордонники заарештували жінку яка намагалася проїхати в Україну з чужим українським паспортом. «Буває» - подумали ми собі і вернулись додому. А відразу по нашому поверненню до Польщі вирушила моя теща. Приїхала на кордон, показала паспорт, а прикордонники і кажуть: «Ми вас не пустимо. Паспорт з таким номером є у розшуку». Бідна моя теща їх і питає: «А що ж я маю робити», а прикордонники: «Зробіть собі новий паспорт». Нормально? Нафіг паспорт з усіма візами, бо якісь контрабандюги домовились з паспортистом і катаються через кордон на номері моєї тещі.

Але враховуючи що я двічі став свідком дивних паспортних махінацій, думаю це нормальна практика у нашій країні. Напевне треба не відставати від моди і собі зробити якийсь африканський чи китайський паспорт. Або хоча б ще один український закордонний, з візами, так на всякий випадок, а то раптом і мій паспорт попаде у розшук.

А тещу мою все ж таки пустили, бо вже зареєстрували її перехід через кордон і анулювати цю операцію їм не хотілось. Маю надію додому її пропустять, бо я вже заскучив.

Lomnica

Сьогодні були в Ломниці – величезному курорті під горою заввишки 1700 м. Накатались. Запястки болять, коліна ниють, лице обвітрене, дупа відлітає, ноги трусяться, спина зімята – але щастя то ж скільки. Я задоволений як слонь. Напевне я якийсь збоченець. Наступного разу замість нартів спробую мазохістичний клуб.

бугель

Вчора ми поїхали у Lopušná dolina – невеличка гірка з двома спусками. От я вже й розмріявся, що зараз буду відробляти свою сноубордиську майстерність. Але роздивляючись публіку на спуску зауважую лишень трьох сноубордистів, які катаються неймовірно гарно і професійно. І жодних чайників чи недоуків типу мене. Це не насторожувало, поки не побачив що на гірку потрібно підніматись на БУГЕЛІ – диявольському механізмі, який тягне лижників підтримуючи їх поміж ноги. Для тих кількох  сноубордпрофі не склало жодних зусиль якось на ньому зачепитись і вміло керуючи дошкою виїхати на гору. Розглянувши їх майстерність вирішив теж підніматись. Я вже здається писав що існують ситуації які окрім Дафі Дака і Міккі Мауса іноді виникають зі мною. Отож коли я четвертий раз впав з бугеля, не в силі на ньому їхати (бо дошка собі їде, а бугель собі, і їдуть вони чогось в різні боки), я сів під горою тамуючи лють. Наглі словаки зухвало поглядали на мене: «Ага – зламався!». Але вони не знали, що на відміну від Міккі Мауса я страшенно впертий. Тому я взяв сноуборд під паху і пішов на гору пішки. І спокійно собі звідти зїхав. Їхній бугельний діджей намагався мені перешкодити і кожного разу коли я починав свій підйом на гору, замість веселих хітів 70-х вмикав сумні пісні типу «I can be your hero baby», від чого ставало цілком важко. Але десь на четвертий підйом, коли я протоптав стежку, підніматись стало легше і я все одно дістав задоволення від зимового відпочинку. Тому, вибачте мене тато, мама, теща, тесть – але Я ШУКАЮ ЇХНІЙ ШУКАНИЙ БУГЕЛЬ!

шукаєм

Дивовижно бачити за вікном засніжені скелясті шпилі. І взагалі природа тут як з книжок Толкіна – рівнини розграфлені ріками впираються в височезні скелясті гори. Правда з лісами словаки не патичкуються – вирубують їх як бобри. Де-не-де видно молодняк, але значно більше зрубаних пеньків.
Архітектура тут чисто східноєвропейська – між гарненькими і занедбаними віллами трапляються бетонні радянські бункери.
Основна новина сезону – ура, я став на сноуборд. Тепер називайте мене Ярко-Гарматне Ядро.
Мене тренував словацький тренер і як це не дивно у нас з ним не було жодних проблем у спілкуванні. Словацька мова десь між польською і українською. Коли слухаю місцеве радіо то або розумію усі слова і не розумію змісту, або розумію зміст але не вловлюю жодного слова.
Швагер попередив мене щоб я не вживав слова «шукати», бо «шукаць» - то, вибачте мене, трахати. Але підсвідомість взяла своє – коли наша газдиня запитала на який спуск ми поїдемо завтра, я чесно відповів  «бедзьеми цось шукаць». Здається вона образилась. Але це все дрібнички – розповіли про молодого поляка який при зустрічі з батьками своєї словацької нареченої сказав «Я все життя шукав таку як ваша донька».

Десь у Східній Європі

Переїзд зайняв нам цілий день. Їхали через Хирів – україно-польський кордон до якого веде настільки жахлива дорога, що там ніхто не їздить. Тому перехід через кордон був майже безболісний. Майже, бо митники дістались до мого швагра через лист-запрошення, щось там не так було на їхню думку і ми встигли трошки почутись неграми.
Але таки прорвались, перетнули Польщу і коли вже стемніло заїхали до Словаччини. А зараз увага! Моє улюблене речення: в одному з містечок нам на хвіст сіла поліція. Сам так. Як у фільмах про шпигунів. Побачивши наші славні українські номери поліція почала їхати за нами – ми повільніше і вони повільніше, ми швидше і вони собі швидше. Але завдяки неймовірним водійським здібностям мого швагра поліція таки відірвалась. Зрештою, у них не було шансів.
Десь коло 23-ї ми приїхали до Starý Smokovec, містечко у Татрах, з деревяними хатками, залізницею і розкішними білими шпилями гір. Цікава риса словаків – як темніє вони всі лягають спати. Або якщо не лягають спати то гасять все світло і сидять у потемках. Тому ми постарались гучно не святкувати і швидко пішли спати.

отак ми сіли в машину і поїхали

Коли щось спланувати на точну дату, то усі події чомусь починають до цієї дати теж підтягатись. От для прикладу - спланували ми поїздку до Словаччини. І що? Все навколо захотіло нас на цю дату. Тому на протязі останніх кількох днів я здавав до друку макети, хворів, святкував День народження сина, переставляв по хаті меблі, відмахувався від різних несподіваних речей які чомусь конче треба було зробити «на вчора». Звичайно ж, виною усьому могли бути мої неймовірні організаційні здібності.
Врешті захворіла наша доня і ми з дружиною почали розмови про те що щось спланували невдало і може треба це все якось перекомбінувати… Але сіли в машину і таки поїхали.