трошки переляку

З дитинства полюбляв фільми жахів. Ще як від «Серце ангела» у 88-89рр. І в юні роки дивився їх із задоволенням. «Пятниця 13-го», «Повсталі з пекла», «Хелоуін»…  згадую з ностальгією. Але по-справжньому налякався коли на початку 90-х побачив «Мовчання ягнят». Це мене справді вразило і на якийсь час втихомирило моє захоплення жахами. Потім якось навіть забулося про гострі пережиття зв’язані з переглядом фільмів. А десь випадково, років 7 тому подивився «Червоний дракон» - то так перелякався що в магазині з ДВД на афіші дивитись боявся.

А сьогодні подивився «MR73», який у нас романтично переклали «Одного разу в Марселі» і охарактеризували як триллер-драма. Фільм про маняків і їх жертв – дуже реалістичний і жорстокий. Це не жахи про зомбі чи біснуватих, а фільм про справжніх вбивць, від чого моторошно і неприємно. Після перегляду навіть важко знайти свої життєві цінності. Для цього напевне й пишу нотатку в блоґ. На майбутнє дивитимусь виключно «Зоряні Війни» або «Амелі».

Миколай бородатий

Ну. Нарешті. Відбули. День святого Миколая, до якого ми готувалися два тижні, підшукували подарунки і ховали їх по шафах, нарешті закінчився. Обдаровані діти сплять, ми теж обдаровані збираємось спати. Щасливі і втомлені. Ще декілька років тому ми запрошували когось з друзів, перебирали його на Миколая і робили дітям цілу виставу. Тепер діти впізнають всіх наших знайомих, а наймати актора – це, вибачте, занадто.

Наші діти вірять у святого Миколая. Ми ростимо їх з вірою у чудо. Все дуже гарно, мило і майже педагогічно. Але до холєри ясної – яке ж то розчарування буде коли вони дізнаються що їх рідні батьки кожного року влаштовували їм виставу і змушували у неї повірити. Я боюсь про це думати.

Hall of the Mouse King

І знову я про мишей. За останній місяць до мене прийшла ще одна орда мишок, значно розумніших і хитріших від попередніх. Природній відбір… Поводились вони дуже тихо, в людні місця з реготом не забігали, на ліжко мені не какали і взагалі я б сказав досить чемні і виховані. Одне але – безсовісно голодні і вибредні до їжі. На хліб і дивитись не хотіли, але залізти в слоїк зі сметаною то мила справа. Ну то я їх і нагодував. Купив трутки з гарним запахом – вони її за два дні всю змолотили. А тоді всі передохли. І ніби й історії кінець – але виявилось що це тільки початок. Наймудріша з них (напевне їх король) – залізла під паркет. Там і здохла. Ну а далі почалася етнографія похорону. Первісні люди ховали своїх покійників перед порогом, щоб їх дух охороняв житло. То дух тої миші так нам житло охороняв що ми мало не задихнулись від смороду. І як первісні люди почали палити все що пахне – ароматизовані свічки, індійські палички, ефірні олії. Ну ж паркет не зривати. Коротше королівський похорон тій миші зробили. А потім ще одна миша вирішила стати королем. І теж здохла під паркетом…