nemaje mezh jih pidstupnosti

Немає меж підступності нідзя-покоївок. Вони зрозуміли що треба зробити, щоб не прибрати в моїй кімнаті. Слід прийти в той час, коли я працюю. Вкотре замислююсь над присутністю камери спостереження в номері. Або інший спосіб - коли я не працюю, але є в кімнаті - підіслати нову покоївку-українку. Хоч переконаний, що вона не менш підступна і небезпечна, ніж польські товаришки, все ж її шкодую і завжди їй відмовляю в прибиранні.

Останній тиждень виявився трохи напружений.

В суботу, з готельною бандою поїхали на ярмарок антикварної книжки.  Ярмарок відбувався в підвальному приміщенні якогось клубу. Той клуб розміщений на Празі, частині Варшави де під час війни мешкало багато німців, і відповідно руйнації тут аж такими фатальними не були.

 При вході на руки всім ставили печатки (замість білетів). Та зараза не відмивається і я маю майже матроське тату. Ціни на Ярмарці 1-30 зл за книжку, як розумієш це дійсно дуже дешево. Я шукав Мрожека або Грохолу – нажаль не знайшов. Тільки якусь мангу польською купив.

Після обіду ми пішли в музеум народови де в підвалі по суботах безкоштовне кіно – з екскурсом в історію фільму викладеним різними відомими варшавськими кінокритиками. Фільм показували «Mocne udezenie» - комеді –мюзикл 1967 року в стилі Шуріка. Музику написали гурти того часу – вже не Beatles ще не Doors. В стилі Червоних Гітар. Просто супер.

В понеділок виграв запрошення до кіна. Є тут такий сайт http://kulturalnie.waw.pl. На ньому постійні розіграші різних запрошень – типу лотерея. От я там і виграв квиток до кіна. В обід пішов на лекції. Темою був початок постмодернізму. Від Влодарчика я вирушив до кіна. Метром я тут їжджу рідко і тому як сідаю то їду в іншому керунку. Просто закон якийсь. А тут ще й до всього забувся і поїхав майже до кінцевої в іншому керунку . Довго вертав і нарешті попав до кіна. 

Після кіна пригнав до хати і сів за роботу. Робив їх до глухої ночі, а рано мене піднгяв стукіт в двері. Ніхто з стипендистів не міг бути (це не природньо так рано) – напевне покоївка. Я скочив з ліжка і почав панічно шукати майтки. Покоївка мала б постукати двічі, але раптом хтось запхав в двері ключ. Я вже тоді цілком зіпрів, але таки знайшов свої майтки – і двері відчинилися. І в кімнату зайшов сантехнік. Покоївки наскаржились що в мене в душі погано закріпляється душ на ту планку-тримачку. То він щось помайстрував і душ почав закріплятися ще гірше.

Далі я погнав на працовню. Янушевський привів лівійського каліграфа, який мешкає в Японії. Називаєтьяс Антуан Абі Аад. Його привезла з Японії (запросила) болгарка яка тримає галерею в Варшаві. Я познайомився також і з нею. Розповіла що в Болгарії повна попа, зарплати на рівні 600 грн, бізнес дохлий, ціни високі.

А Антуан розповів що в Лівії розмовляють одночасно арабською, хфранцузькою і англійською. І пишуть також. Одночасно. Хочеш сказати «Дякую» - «ThankMercyарабське слово».  На цьому базується ціла типографічна культура. Це дуже круто. Ввечері було відкриття виставки Антуана. Там була ціла купа художників-шизофреніків за 40 і до 30. Виглядали вбрані як в приймальні на Кульпаркові. Одні випивали все вино, інші крали підписи з –під робіт, треті фоткались як очумілі. Враження катастрофічне. Я там навіть довго не сидів. 

От таке в мене найцікавіше. Переважно бігаю на працовню, або працюю в готелі, а у вільний час гуляю по невідомих для мене районах Варшави.

 

Сьогоднішній мій день був вже цікавіший. Поснідавши в 12 годині я вийшов з готелю і подався в приватну галерею «Sztukarnia». 

Sztukarnia – це дві квартири на 2 поверсі житлового багатоквартирника. В них окрім пєців розташовані кавярня, лекційний зал і кімната для практичних занять. Попри те одночасно відбувається 3 виставки. Мистецькому менеджменту – 10 балів. Я пішов відразу до директорки і спитав скільки в них буде коштувати виставка – 500-700 зл + вино на форшет, тому краще робити спільні виставки. Ну от. Тепер залишилось ще щось зробити виставкове.

Далі я ще дві години досліджував Старий Мокотув, знайшов старий палац з парком, який тепер є музеєм скульптур. Всі скульптури замотні – думаю краще повернутись туди в сезон. Вернувшись до готелю я почув радісну звістку від режисерів що можна піти на безкоштовну презентацію якогось авторського кіно. Ну от ми й пішли, тобто поїхали. Виявилось що це фільм знятий в 98 році аматорами на чорнобілу плівку, жахливою камерою. Сюжет дуже кльовий: дядькові ламається маштина в якомусь глухому селі – треба ключ-тринадцятку. Він починає ходити від хати до хати шукати той ключ, але виявляється такою офермою, що всюди випадково когось вбиває, то дверима від виходку, то шнуркмо від білизни. Все це виходить майже комічно і випадково. Вбивцю починає шукати місцевий поліцянт, який намагається знайти мотив вбивства і вирахувати який звязок між собою мають жертви – і паралельно починає розгортатись історія з фантазії того поліцянта. В кінці арештовують якогось випадкового дядька, а поліцянт помагає офермі поремонтувати машину і той їде собі геть. Сюжет класний – але виконання цілком не кіношне. 

Тут частенько проводяться лотереї квитків на різні імпрези типу премєр фільмів чи вистав. Я прийняв участь сьогодні і виграв. Навіть не знаю чи хочу йти, але що ж дєлать.

Завтра  тут буде ярмарка антикварної книжки. Мається наувазі взагалі вживані книжки. Забіжу – мо якраз щось цікаве.

zapysky

Засів у готелі безвихідно – працюю третій день. Відкриваю у собі нові можливості. Наприклад – розмова з самим собою. З розумними людьми завжди приємно поспілкуватись, а як це ще й однодумець, то й каву можна разом випити.

Так як нічого особливого не відбувається то спробую передати ще трохи вражень від Варшави.

Не перестаю дивуватись автомобілям. Молодь переважно на fiat'ах або стареньких фольцвагенах. Зате пенсіонери часом і на нових «мерсах» . Видно що заробили. Майже немає джипів - напевне на українців «4 танкісти і пес» в дитинстві справляв більш доленосне враження ніж на поляків. Також немає  18-літніх панянок які важкою  працею заробили на дорогезні авто. Часом трапляються мажори в костюмах на «поршах» і «ферарі», але це якось рідко і чомусь не викликає асоціації з криміналом.

В транспорті теж є певна закономірність. Чомусь люди біднішого вигляду їздять на метро, а трохи заможніші на автобусах хоча вартість однакова. В автобусах усюди висять попередження про кишенькових злодіїв – різні плакати на цю тему. Ще жодного не зустрів. Зате зустрів кілька банд скінхедів. Вони тут страшненькі – відвертий кримінал, дикі. По автобусах, як і в нас, ходять цигани - з дітьми, баянами – жебрають.  

 Бомжі тут наглуваті. Хоч виглядають вгодованими, завжди в чистому одязі, але смердять неймовірно. Заходить бомж в автобус, всідається і їде кілька зупинок -  пасажири від того смороду часом виходять з автобусу, не в стані витримати. У Львові таке бачив, але рідко, а тут через день якийсь бомжик, або їх компнаія в автобус підсідає.

От така різноманітна та Варшава

just monday

Колєга їхав поїздом з Кракова - простояв в тамборі 3 год, сидячі місця так і не звільнилися. Нема на них Кірпи.

Сьогодні був на "Історії сучасного мистецтва" у професора Влодарчика. Далі ходжу туди "зайцем" - професор трохи спізнюється і відразу починає лекцію. Не маю як підійти до нього і попросити дозволу на відвідання лекцій - як мені це сказали зробити в деканаті. Але на його лекціях можна навіть сидіти під дверима - колосальний багаж структуризованих знань. І він дуже добре знає що і після чого подавати для кращого вкладання тої всієї інформації в голові.

прощавай остеохондроз або Перкалаба

Холєра – як я натанцювався. Приїхали до нас музики з України – Перкалаба називаються. Так вшкварили, що нами, степендистами, як мячами підкидало. Це ліпше ніж йога – так всі мязи розімялись. І хрящі на шиї вправились. А я захотів до Львова, бо у Варшаві таких гуртів немає. Тут поляки довго не могли вдуплити що діється, аж гурт заграв «4 танкісти і пес» і тоді весь зал почав стрибати.

Концерт відбувався в андеграундному клубі: бар-сцена-обдерта штукатурка. Все дуже стильно і підпільно.

Я б мав сказати що все було дуже весело і круто, але враховуючи що мені майже 30 а вдома чекає Зірка з двома дітьми,  я скажу що у цьому було щось прадавнє і містичне.

IMKA

Був я в театрі. Театр називається IMKA (www.teatr-imka.pl). 

Так розумію що лаштунки у варшавських театрах не модні і сцена розібрана до рівня великої кімнати.

Вистава називається «Наше місто» і написав її Торнтон Уайлдер. Кілька років тому йшло не дуже популярне кіно в кінотеатрах за його романом «Міст короля Людовіка Святого», про Перу 1700-х років. Там ще грала Джеральдіна Чаплін і ДеНіро

Вистава про маленьке містечко в Америці у 30-х роках. Там живуть дві родини – головні герої вистави, повні неврозтеніки які замахалися від традиційності, патріархальності і людської дурості. В кінці вистави всі помирають і приходять до висновку що на тому світі таки краще. Цікаве закінчення.

А взагалі тут театральне життя буяє. Вистава йшла до 1 ночі, і ніхто не заснув – це треба вміти.

chuh-chuh

Я фігію від тої польської залізниці. Та наша посткирпа – це просто втілення братської любові і турботи. Чого я кричу? Бо вони продають квитки на поїзди як під час війни – у кожен вагон може всістися безмежна кількість людей. Тобто я плачу 40 зл (не мало) – мені дають квиток  без місця, я минаю вагон за вагоном – а мєст нєту. І люди по 10-15 сидять в коридорах і тамборах на валізах. Та ну їх - за такі бабки їхати як зі Сталінграду. 1 клас коштує 100 зл. – 3 години їхати на фіксованому місці з Кракова до Варшави. Колєга їздить автостопом по Польщі. Правильно робить.