Пункт призначення

І ось так ми попали до раю. Минули Македонію, переїхали кордон, покружляли по гірських серпантинах і ….. МОРЕ!  

Зараз мешкаємо в Міліні, невеликому селещі на березі Егейського моря. Людей мало, туристів можна порахувати на пальцях. Пустуваті пляжі, знуджені греки, чисте море. Діти щасливо товчуться по пляжі з 9 ранку до 11 вечора. Ми наразі в режимі їсти-спати-купатися. Цікаво, коли мені захочеться працювати?

Скоп’є

Нашою черговою зупинкою наніч став гостел у Скоп’є. В гостелі окрім нас мешкав ще якийсь голландець і сім’я власника. В проживання входив сніданок, тому гріх скаржитись – пригріли і нагодували. Власник розповів як 20 років тому Скоп’є бомбардували і як вони тоді втікали з країни.

Це був третій день нашої подорожі, тому ми вирішили нарешті трохи розглянутись і потратити декілька годин на оглядини столиці Македонії.

Скоп’є все ще відбудовується після бомбардування – тому явний контраст між 100-літніми віллами, пост-юголславськими «коробками» і цілком сучасними «шкляками». І серед цього трапляються цілком знищені і покинуті будинки, невизначеного віку. Але це все затьмарюється перед кількістю пам’ятників. А пам’ятників тут напевне тисячі. На кожному розі, на кожні площі і біля усіх сквериків – це великі, маленькі а часом велетенські і потворні Тіто, ОлександриВеликі, КирилиіМефодії, і просто якісь абстрактні фіговими, але цього так багато, що здається ніби потрапив у вигадане місто де мешкають тільки скульптори. У центрі міста стоїть колосальний Македонський на коні, в оточені різноманітних античних воїнів, які списами відганяють від нього розлючених левів, навколо яких на тронах возсідають візантійські царі поруч з вершниками-повстанцями Балканських воєн і над цим усім височіє тріумфальна арка. Шановні читачі мабуть думають що я перебільшую, але ні – це все саме так виглядає.

Наскільки я розумію це все тісно переплітається з специфікою історичної самоідентифікації. Македонці приписують своїм теренам Олександра Великого і намагаються виплести з цього одну цільну історичну гілку славної сторії, і збудувати таку собі «ідею нації». Але це все віддає комплексом меншовартості і гарно проявляється в ось цих власне описаних щойно скульптурах. Зрештою Греки до тепер судяться з Македонцями за назву, стверджуючи що вони так не можуть називатися і саме це заважає не тільки вступу Македонії до ЄС, але й взагалі шпортає їм у міжнародній політиці.

Попри це Македонія виявилась найдешевшою країною на нашому шляху, тому тут ми добряче пообідали і на повну заправилися.

Ми їдемо на море

Ну то ми вкотре спакувалися, сіли в машину й поїхали. Ми запланували перетнути Балканський півострів і поїхати на відпочинок до Греції. Це 1800 км, і досить витратна дорога, тому ми оптимізувалися і пересіли на іншу машину. Машина в нас тепер велика – нас там влізло восьмеро. За кермом в основному був мій шваґер – честь йому за це й хвала, бо не знаю хто б ще з такою далекою дорогою дав собі раду. Першого дня ми для розкачки проїхали 350 км і зупинилися на ночівлю у Словаччині, в готелі К2, в центрі Косьіц. Готелик дуже дешевий, по принципу «бєднєнько но чістєнько», з загальним душем і туалетом. Окрім нас там ночували зграйки мандрівників-велосипедистів, які в кімнати зворушливо заносили свої ровери. Цікаво чи вони їх ковдринками накривали.

Дуже вже кортіло порозглядати ті Косьіце, але так як наступного дня нас чекав найважчий шмат дороги, томи виїхали раненько і без сентиментів. 

На перший погляд може так виглядати, ніби ось такі мандри бусиком з сімєю – це зупинки в колоритних містечках, селфі на фоні старої архітектури і попивання кави в милих забігайлівках. Але насправді це була дальнобойна гонка, з зупинками на ночівлю, швидкими перекусами канапками і пошуком найнижчих цін на обіди.

Наступного дня ми подолали приблизно 1100 км і перетнувши Словаччину, Угорщину і Сербію доїхали до Македонії.