Два тижні тому я їздив відкривати виставку
плакатів до Франківська. Всі дороги замело тим балканським циклоном і автобус
ледве заїхав, за чотири години. По дорозі в автобус підсіла парочка за 50. Обоє
з вигляду зловживачі алкоголем, а фацет до всього ще й пустився з якоюсь їхньою
подружкою. Тому жінка його забрала від коханки (коханка десь втікла, бо жінка
погроджувала її вбити), і везла додому примовляючи «Я ті покажу ше шо я за їдна»
і погрожуючи розправою, кастрацією і венерчними хворобами періодично товкла
його головою об стінку. Фацет дуже терпляче це зносив, просив її не робити «шкандалю»,
але чомусь мені здається що як тільки вони дістануться місця призначення і випють
– він їй покаже шо за їден і відгамселить .
Франківськ – прегарнющий, навіть коли занесений снігом.
Лазив по їх музеях, книгарнях і кавярнях і неймовірно тащився. В «Мармуляді»,
мене дуже радо приймали, з журналістами і публікою. Ми відкрили виставку і
прийшов час вертатися. Сніг трохи підмітав, мороз сильнішав, але я взяв квиток
на автобус і був спокійний за своє повернення до Львова. Але коли автобус відкрив двері звідти вийшов
веселий шофер, запитав: «Хто на Львів?», взяв мій квиток і повернув мені гроші.
«Я тільки до Рогатина, далі не поїду».
Годину я метався по вокзалу в пошуках шляху до дому, але все
виглядало якось непевно – наступний автобус за півтора години, але невідомо чи
поїде, поїзд за 3 години, але їде ззакордону і невідомо чи буде вчасно. І
взагалі ніби я за лінією фронту.
Раптом на стоянку вїхав польський автобус, з короткою
стоянкою у Франківську. Тут мені і придалося володіння польщизною, я розповів
страшну історію мого повернення до Львова і шофери погодились мене підкинути до
Винник. Їхали ми довго, 5 годин, І в першій ночі Зірка їхала за мною машиною під
якийсь готель на околицях Львова.
Як з війни вернув.
