sny

 Не дуже мені виходить писати у ці дні – в понеділок відкриття виставки і окрім того взяв ще два додаткові замовлення. Роботи - купа. На відкриття приїде моя сімя, половина родини, і частина родини моєї дружини – це теж вимагає певних порухів мозгами. Але я радий, що не буду сам. Знову не буду сам.

До мене повернулися сни. Раніше я снив постійно і ще й бачив у тому різні значення, а після приїзду до Варшави сни як рукою зняло. Як писав Мілорад Павич «Циган без снів - як абетка без літер». А тепер вже третю ніч підряд кошмари з величезними комахами і лічинками, які розривають мене на шматочки – буджуся переляканий і зіпрілий.Але незважаючи на переляк я радий що знову сню.

мені не продали пиво...

Сьогодні Тіла Господнього – а я вчасно не запасся продуктами. Тут як якесь свято – все зачинено, ніхто не працює. Тому сьогодні я на свято пощусь – їм м'ясо без хліба.

Весь час присвячую підготовці персональної виставки і роботі над спільною виставкою художників-гаудистів.

Вирішив трохи перевітрити мозги і пішов на концерт DORÓB PSU OGON. Це хлопці між 15-20 років – намагаються творити якісь експерименти в роковому стилі. Концерт був в клубі – прийшли переважно ровесники музикантів. Коли я підійшов до бармена по пиво – він попроисв в мене документ який засвідчує мій вік. Паспорта я немав, в те що мені 30 не повірив – і пива я так і не дістав. Невже це правда – мені не продали пива? «Дивний випадок Бенджаміна Баттона».

Під час концерту транслювали шокові ролики 70-х років: про островитян - ловців акул, дітей що чистять мощі святих в якійсь країні Південної Америки, про японських масажисток. Я сидів на канапі, між зграєю підлітків які дудлили пиво і попивав каву. Якби це хтось зазняв – був би черговий шоковий ролик.

виставка

4 липня відкриття виставки моїх плакатів у Варшаві. Промо у цьому ролику:
http://youtu.be/fYx_rWFWIyw

Про Лєгніцу і Вроцлав

Після фестивалю я ще декілька годин бродив Лєгніцою. Прекрасне маленьке містечко – я був там здається єдиним туристом цієї неділі, хоча на фоні старої архітектури там цілком би випадало ходити косякам японців з фотоапаратиами. Містечко маленьке, всі в курсі фестивалю – періодично мені зустрічались люди які казали: «А! Ярек зі Львова! Як справи?». То таки вигідно бути львівяком!

Лєгніца славна перемою над монголами десь в ХІІІ ст. і багато в сучасному оформленні міста перегукується з цією подією. То мертвий монгол на вивісці магазину, то середньовічний князь у вітрині.

В обід поїхав до Вроцлава. Лазив старою частиною - розкішне місто. Як тепер будують супермаркети і однаково чуємось в Ашані львівському чи варшавському – так колись планували міста. Йдучи старою частиною я чітко знав куди йду і чувся то у Львові, то у Кракові то в Регензбурзі. По цій схемі місто наповнене соборами, милими будиночками, ратушею etc… Щоб вирватись з цієї уніфікації вроцлавяни придумали креативний хід. Десь на ратуші є зображені маленькі гномики. От їх і використали як символ – відлили з бронзи багато гномиків (у різних вбраннях, з різними заняттями) і розмістили їх по цілому місту. В очі вони впадають цілком випадково, бо не є на видних місцях – але концепція працює і враження від цих захованих гномів дуже позитивне.

Місто розкидане між плетивом річок – таке ще мабуть і не бачив. Переважно якось одна річка – а по берегах її супроводжує місто – а у Вроцлаві цілий час шпортався об якісь мостики і не міг зрозуміти скільки ж їх тут є. Аж потім прочитав що є одна річка Орда і 4 її притоки.

Ввечері вийшов на набережну, де зібралися люди дивитися платний концерт на острові. На острові він був платний, але багато хто поставав з іншого боку берега – пили пиво, слухали музику і нічого не платили. Раптом почув гукання «Ярко! Ярко!». Обертаюсь – а там банда Вроцлавських стипендистів. Шкода що мав мало часу на спілкування з ними, але провели мене до вокзалу і трохи наговорилися.

Поїзд був нічний, а всю ніч спати в сидячому поїзді затисненим між іншими людьми і підігненими ногами - це жахіття. Але я спав – це чи не єдине моє вміння яке довів до досконалості.                                         

Спогади в голові, фотки на фейсбуці, записи на блозі – цікаві тепер виміри мандрівок.

сатирикон

В пятницю зранку я зідзвонився з моїм професором з приводу афіші до своєї виставки. Я знав що він поїхав до Легніци готувати «Sklonnosci do ostrosci» - виставку своїх студентів. Але чому саме в Легніци – немав поняття. Я навіть не уявляв де це. Був переконаний що то десь під Варшавою, тому сказав в розмові що може б приїхав – за що пан професор вхопився і сказав що чекає не мене. А ще за годину передзвонив – зарезервував на мене готель.

Коли в суботу я приїхав до Легніці виявилось що у місті проводиться фестиваль Сатирикон – я чув про нього не раз, але поняття не мав зеленого де він відбувається. І однією з центральних виставок – це виставка польської школи ілюстрації. Приходжу з вокзалу відразу на Ринок, до театру де відбувається відкриття виставки, бачу як люди аплодують професору і кільком студентам з якими я знаюся з працовні – і професор викрикує: «О! Ярославє! Ходи до нас!» і я стаю серед всієї цієї кагорти молодих ілюстраторів, нам аплодують а потім по черзі представляють. І о фортуна! Те що  мене представили як львівянина – спрацювало як універсальний ідентифікатор. Наступних два дні всі мене впізнавали і віталися, більше того памятали моє імя і з якого я міста. Таке враження що наді мною висів якийсь ярлик «Jarek ze Lwowa».

У місті відкрилося декілька виставок, одна за одною, в контексті фестивалю. Одна з них – персональна Януша Капусти. В журі фестивалю буд David Hughes.

А далі всіх нас, гостей і учасників Сатирикону повантажили до 2-х автобусів і відвезли до старого замку Х ст , клосальна споруда, досить зруйнована, але вміщала в себе столи з мангалами, маленький музей, сцену, денсфлор, і апартаменти власника того всього добра. Власник жив на самій горі в тому замку. Періодично в нього то включалось то виключалось світло, у різних кімнатах, що свідчило про його пересування по мешканню. Уявляю як йому там живеться.

Нас посадили на лави у подвірї замку – видали овочі і мєсо. Пиво – unlimited. Близько 21 вийшов DJ – і почалося. Наступних 6 годин журі, учасники і special guest stars танцювали безперестанку. Вміння відірватись - це напевне те що відрізняє художників від нормальних людей.

В третій ми пішли до автобуса, автобус поламався, ми його пхали, він не завівся, ми всерівно в нього сіли і він з непрацюючим мотором їхав з гори. Ми кричали що всі загинемо – мотор завівся, автобус запрацював - було весело. Загальна домовленість не відвідувати 3 дні фейсбук, там напевне будуть фото з того вечора.

Весь цей фест – купа знайомст і колосальний досвід. Навіть не знаю як дякувати професору за таку можливість – адже це саме те для чого я тут зара у Польщі й перебуваю – контакти і спілкування в середовищі «своїх».

hotel life

Врешті сьогодні зранку, на третій день моєї безштанної блокади прийшов тесля, поковиряв шафу, і визволив життєво необхідну частину гардеробу. Ха-ха! Я знову в штанах! Звучить як "я знову на коні!"
Також прийшла нова покоївка, само собою українка. Вона помила вікно і виспрятала в кімнаті так, що я як зайшов то подумав що помилився номером. І головне що випрала рушник, яким я застеляв тумбу для продуктів. Я був розчулений. Ще й залишила записку "Полотенце з тумбочки постіране на батареї".
Якщо ще завтра та покоївка буде - то щось їй треба на чай докинути, бо вже дуже старанна.

я без штанів

Жити в готелі це суцільна пригода. Ні з того ні з сього поламався замок у шафці. Ну й нічого страшного, на днях прийде тесля, виламає або поремонтує. Тільки в тій шафі всі мої штани. Маю надію тесля незабариться.

Тепер наш поверх обслуговують виключно українські покоївки. І я б їх навіть вже ніндзями не називав. Такі спокійні, але гучні, як прибирають то земля труситься, як по коридору йдуть, то всі знають що покоївка. Сьогодні прийшла до мене і питає: «Поодкужати?». Це від слова оdkurzacz.

30-ка

Вчора святкував в готелі свою 30-ку. Щоб по-жлобськи запобігти голодних гостей повісив на кухні оголошення – "Коктейлі і канапки в 613 номері". 

Але як то тєжко  робити забаву не вдома – купив авокадо, щоб розімяти і намастити на хліб – воно виявилось тверде як кабачок; поставив пакети з водою в морозилку - вона поламалась і льоду не було; купив багети – вони виявились плескаті і крихкі. Але якось все вирішилось – авокадо дрібнопорізаним пішло на канапки, коктейлі пились без льоду, багети всі зїли незалежно від їх плескатості.  Було нас 9-ро стипендистів, розпили гарну батарею алокоголю різної міцності перемішаного між собою. А далі : музиканти – грали, кіношники - знімали, звукачі – слухали, а художники – балакали. 

Десь за північ вляла сильнюща злива – ми повиходили на балкон і змокли як під душем за лічені хвилини. Десь біля 4 зійшло сонце. Попри наш готель їхала машина з єгиптянами які шукали компанію – то почали до нас проситись, але як взнали що всі наші дівчата вже пішли спати то поїхали собі далі. 

Десь біля 6 попри готель йшов скрипаль і розпивав з пляшки вино. Ми його закликали до нас, щоб зіграв щось, але він спішив, і ввічливо відмовився. Протягом цілої ночі під готелем ходили різні компанії і в мене часом було відчуття що це не день народження а якийсь дєнь побєди і ми святкуємо щось зовсім інше. Розійшлись коло 7, коли вже ніхто не міг ні фільмувати, ні грати, ні слухати – лишень всі говорили.

І прокинувся я таки сьогодні не сам! Перед сном, передбачаючи приступ затяжної самотності, проявив весь ресурс інтелекту і поставив біля ліжка вазонок. І таки прокинувся біля живої істоти! То нічого, що зелена.

happy birthday mr. Yarko

Ось і черговий ранок у Варшаві. Від інших він відрізняється лишень тим, що випадає на мій день народження. Ось мені й 30. Не хочу лягати спати, щоб не прокидатися самому в ліжку. Тільки не сьогодні.

знову у Варшаві

Тиждень був вдома. Іноді чуюся на стипендії як у війську – до дому можна на свята і з поважних причин.

Закінчились і свята і поважні причини – час до праці.

Пів ночі стояв на кордоні – відповідно після цього пів дня проспав в готелі. Тепер зустрічаю світанок і думаю чи не піти б це поспати.

Роблю зараз нові шрифти до своїх плакатів. Прослідковую в нашій рідній кирилиці якісь нові, цікаві риси – чим ближче до кінця абетки літери стають грубшими – а в кінці просто незграбно-покрачними. Таке враження що винаходячи їх Кирило та Мефодій щось міцненьке попивали, а коли до кінця роботи було ще кілька літер (не літрів, а саме літер) – вони вже так веселились, що придумали якихось чудовиськ.