Про вредну сиротину

Так на всяк випадок, якщо хтось не вкурсі – у нас тут війна. Росія вводить війська на територію України. Хочеться сказати: «Хлопці, у нас щойно революція закінчилась – зайдіть пізніше», але якось не виходить.

Спробую написати своє бачення подій. Якщо я правильно зрозумів історію наших народів, то сотні років тому, наші київські предки приперлись на територію теперішньої Московії, де в цей час жив миролюбивий напівдикий нарід, схожий на евоків із Зоряних війн. Наші шановні предки зробили цьому мирному народу «куськіну мать», піддавши примусовій християнізації і цивілізації, а потім ще сотню років відправляли до них у вигнання своїх найгірших представників. Десь так я бачу зародження Росії.

Цю модель мені дуже хочеться накласти на модель  адаптованої  дитини. Давайте уявимо, що ми (Україна) – люди, які взяли на виховання дитину з сиротинця (Росію, яка в той час ще Росією і не була). Ми тій дитині кажемо «Ми не твої справжні батьки, і будемо виховувати як вміємо». Дитина росте не відчуваючи надмірної любові і авторитетності (бо ж ми себе батьками не почуваємо), стає великою (Росією) і починає хамити, принижувати і мститися підсвідомо пригадуючи усі дитячі травми. А ми ніби і винні чуємось, і вже не памятаємо за що, і готові віддати їй останню сорочину і одночасно розїхатися по різних квартирах. І звісно ж проблемою були б недостатня батьківська любов, почуття вини, але в першу чергу – не прийняття себе як батьків, що на мою дилетантську думку ніколи не пізно.

«Беркут» без капоту.

Мабуть неодноразово на сторінках цього блогу я писав як люблю доктора Зімбардо. Цей чоловік прекрасно розтлумачує чому середньостатистичний беркутівець здатен взятии палицю і лупасити нею беззбройних людей, і як бонус вчинити над ними нелюдське знущання. Згідно з Зімбардо – головне не накладати на людину пряму відповідальність. Тобто – якщо збоку стоїть дядько в погонах і каже беркутівцю «я твій начальник – наказую - бий» відповідальність розділяється і начальник лишень наказує (не б’є), а беркутівець лишень виконує наказ (б’є, але для нього це не дуже важливо, бо ж не він це придумав). І таким чином можна змусити беркутівця не лишень бити, але й катувати, знущатись і вбивати. Я звісно це подаю досить примітивно, але це не міняє справи. Ми автоматично займаємо ролі на які нас делегують інші. І чим менше в нас бажання спитатися «а нафіга?», тим вищі шанси нам стати середньостатистичним беркутівцем.  

За таким принципом можна створювати беркутівців, тітушків, парламентських тушок і навіть штучні уряди.  Юніти рівноцінно добре працюють як у ХІІ ст, так і ХХІ.  І лишень усвідомлення себе може захистити  від того, щоб одного дня дядько в погонах не зняв з нас відповідальності.

Самооборона

У спаленні львівської міліції і прокуратури ще будуть довго розбиратися. Якщо я правильно зрозумів, то до нас приїхали хлопці зі сходу і підбурили народ до активних дій. Міліція образилась і перестала ходити на роботу, а міськрада оголосила набір у загони самооборони. Ну якось так це було. І ось я відчувши свою причетність до великої справи негайно пішов реєструватися у  районну адміністрацію. Заходжу у актовий зал, а там тьма людей, готових стати на захист закону і права. І усі такі піднесені, аж приємно глянути. Дядько на сцені сказав що нам роздадуть жовті жилетки які символізуватимуть нашу діяльність. У вухах в мене заграв Енніо Морріконе, я подумки приміряв жилетку і зважив фразу «У місті новий шериф» . За лічені хвилини я знайшов знайомих з машиною, до яких прибився у компанію. При реєстрації виявилось що жилетку мені не дадуть, але дадуть її лідеру нашої четвірки. У вухах у мене заграв Ганс Зіммер, і я уявив як йтиму поруч із чуваком у жовтій жилетці. Коли ми закінчували реєстрацію, виявилось що жилетку нам взагалі не дадуть, бо їх носитимуть лише піші патрулі.  

Ми весело повантажились у чорний «Лансер» і кинулись на пошуки злочинців. Я не знаю скільки того вечора у Львові було само оборонців, але якщо б раптом з’явився якийсь «тітушок», його б просто розірвали на сувеніри. На кожен виклик по зелло кидалося по 20-40 машин. Усі були спраглі дії, чим увігнали кримінальний світ в глибокий ступор. 

Раптом, серед ночі, нам «на хвіст» сіло три автомобілі. По жовто-синіх прапорцях я упізнав самоооборонівців, а по зелло передали «переслідуємо чорний лан сер з вимкненими фарами!». Наш водій вибачився, увімкнув фари і ми продовжили патрулювання.

Але так весело було лишень першої ночі. На наступну ми ганяли з виклику на виклик, переслідували дорожніх правопорушників, розбороняли побутові сімейні бійки і полум’яними промовами намагались втовкмачити продавцям дотримуватись «сухого закону» (доречі в ті дні у нас був вечірній сухий закон в межах Львова). Але найгірше сталося вночі, коли банда в масках, намагалась розбити піцерію. Приїхало мабуть з 70 самооборонівців, натомість банда теж представилась самооборонцями і зазначили що вони тут для того щоб розгромити підпільне казино у підвалі цієї піцерії. Приїхав один з керівників самооборони, міліція, вони почали про щось домовлятися, і раптом нас по зелло попросили залишити це місце і дослівно «піти випити кави». Виглядало що тут якийсь рекитирський «базар» а нас просять не втручатися. Ми забралися звідти з огидним відчуттям і пішли пити каву.

З самообороною я їздив протягом тижня, поки не вернулись ображені міліціонери. Мені відверто подобається ця структура, і єдине що їй бракує це чітких графіків чергування і явних розпізнавальних знаків.

Може я ще колись отримаю жовту жилетку…

RIP 100

Поступово, після всього що відбулося за останні місяці, спазм який утримував мій мозок поступово сходить і я знову можу писати. Ура! Я знову стукаю по клавішах. Отже – що відбувалося і що я робив.

В Україні відбувалася революція, яка почалась як мирні акції протесту. Враховуючи що моїми роботодавцями є не зовсім українці, то я не хотів забити на все і повністю віддатися бунту душі. Тому я чесно ходив на роботу, паралельно відвідуючи мітинги, роздаючи листівки, малюючи плакати для акцій протесту, і відвідуючи столицю для «стояння» на Майдані.  

Влада реагувала на це все негативно, люди озлоблювались, і все йшло до неминучої сутички.  І сутичка таки настала. Почалися звірства з боку влади, переслідування, залякування і прийняття диктаторських законів. З’явились російські найманці, радикальні революціонери, почалися бої і перші смерті. Запустився котел невідворотніх подій, які потім записують у підручнику разом з переліком загиблих.

 Для мене є виокремлений певний тип мислення  людей які готові вбити, або бути вбитими, які з тих чи інших причин  дотичні до насильницької смерті. Наразі я себе до цієї категорії не відношу, тому участі у цих кривавих подіях не приймав, хоч і підтримував бунтівників морально і матеріально.  І раптом одного ранку виявилось що від насилля моя совість нікуди не втече. Вже після втечі Януковича, створення тимчасовго уряду, я прокинувся відносно розслаблений, мені знову захотілося працювати на повну силу і раптом я усвідомив, що за мене вмерли люди. Я їх про це не просив, і не хотів будь-чиєї смерті, але раптом виявилося що вони принесли свої життя у жертву мені і мільйонам інших.  Прапор України раптом отримав на собі криваву мітку, гімн став звучати трагічно а всі ми раптом опинилися в іншій державі. Державі за яку померли люди і за яку вже нікому не соромно. Ми отримали унікальний досвід визволення, ціною людських життів і шанс почати все з чистого листа.

В цей понеділок, здається це дійшло не лишень до мене, але й до усієї колективної свідомості. Люди хором почали напиватися.  Вертаючись з роботи до дому я зустрічав цілі натовпи п’яних. Вечірня маршрутка була наповнена п’яними роботягами, а коли вночі я вийшов з Самообороною на чергування то все що ми робили цілу ніч - це ганялися за п’яницями.  Усіх гризла совість – нам зробили безцінний подарунок  і ніхто не знав що з ним тепер робити.