Новорічне

Таких великих перерв у писанні я ще не робив. Понад півроку…і жодного текстика, чи віршика… тиша.
Але думаю що зараз прийшов час цю тишу порушити і викласти перед самим собою 2014 рік.
У цьому році я втратив двох дорогих мені людей - дитину, яка так і не встигла побачити цей світ і батька. Окрім того я втратив сотні і тисячі співвітчизників. Не було ще у моєму житті такого важкого і кривавого року.
Але цей рік зробив мене сильнішим. Тепер я знаю як мені неймовірно пощастило лишень у тому що я народився. І як продовжує таланити у тому що я досі живий.
Але найголовніше, що я не просто знаю, але тепер це реально відчуваю - життя прекрасне.
Тому йди до чорта 2014 рік. Я тебе ніколи не забуду.

Піліон

Отже відпочиваємо ми на півострові Піліон, у маленькому і нетуристичному селищі. Мешкаємо на другому поверсі прекрасного напівфортифікаційного будинку, з дерев’яними віконницями, мармуровими підлогами і великою терасою. Маємо тут кухню, тож харчуємось самостійно, бо ціни в місцевих ресторанчиках дуже навіть європейські. А ресторанчиками тут всіяне усе побережжя, хоча протягом дня тут дуже мало людей. Здається що це просто стиль життя – мати ресторан, навіть з одним відвідувачем на день.

Наше містечко розкинулось у затоці тож море тут спокійне і тихе. І щоб відчути екстрім, вчора  ми їздили на інший бік півострова, до відкритого моря  з бурхливими хвилями. Дороги тут у стилі фільмів про Бонда – вузькі серпантини, а часом і взагалі польові та напів-обсипані. 

Після кількох поїздок до Болгарії – порожній пляж досі був для мене міфом. А тут – ось таке.

Пункт призначення

І ось так ми попали до раю. Минули Македонію, переїхали кордон, покружляли по гірських серпантинах і ….. МОРЕ!  

Зараз мешкаємо в Міліні, невеликому селещі на березі Егейського моря. Людей мало, туристів можна порахувати на пальцях. Пустуваті пляжі, знуджені греки, чисте море. Діти щасливо товчуться по пляжі з 9 ранку до 11 вечора. Ми наразі в режимі їсти-спати-купатися. Цікаво, коли мені захочеться працювати?

Скоп’є

Нашою черговою зупинкою наніч став гостел у Скоп’є. В гостелі окрім нас мешкав ще якийсь голландець і сім’я власника. В проживання входив сніданок, тому гріх скаржитись – пригріли і нагодували. Власник розповів як 20 років тому Скоп’є бомбардували і як вони тоді втікали з країни.

Це був третій день нашої подорожі, тому ми вирішили нарешті трохи розглянутись і потратити декілька годин на оглядини столиці Македонії.

Скоп’є все ще відбудовується після бомбардування – тому явний контраст між 100-літніми віллами, пост-юголславськими «коробками» і цілком сучасними «шкляками». І серед цього трапляються цілком знищені і покинуті будинки, невизначеного віку. Але це все затьмарюється перед кількістю пам’ятників. А пам’ятників тут напевне тисячі. На кожному розі, на кожні площі і біля усіх сквериків – це великі, маленькі а часом велетенські і потворні Тіто, ОлександриВеликі, КирилиіМефодії, і просто якісь абстрактні фіговими, але цього так багато, що здається ніби потрапив у вигадане місто де мешкають тільки скульптори. У центрі міста стоїть колосальний Македонський на коні, в оточені різноманітних античних воїнів, які списами відганяють від нього розлючених левів, навколо яких на тронах возсідають візантійські царі поруч з вершниками-повстанцями Балканських воєн і над цим усім височіє тріумфальна арка. Шановні читачі мабуть думають що я перебільшую, але ні – це все саме так виглядає.

Наскільки я розумію це все тісно переплітається з специфікою історичної самоідентифікації. Македонці приписують своїм теренам Олександра Великого і намагаються виплести з цього одну цільну історичну гілку славної сторії, і збудувати таку собі «ідею нації». Але це все віддає комплексом меншовартості і гарно проявляється в ось цих власне описаних щойно скульптурах. Зрештою Греки до тепер судяться з Македонцями за назву, стверджуючи що вони так не можуть називатися і саме це заважає не тільки вступу Македонії до ЄС, але й взагалі шпортає їм у міжнародній політиці.

Попри це Македонія виявилась найдешевшою країною на нашому шляху, тому тут ми добряче пообідали і на повну заправилися.

Ми їдемо на море

Ну то ми вкотре спакувалися, сіли в машину й поїхали. Ми запланували перетнути Балканський півострів і поїхати на відпочинок до Греції. Це 1800 км, і досить витратна дорога, тому ми оптимізувалися і пересіли на іншу машину. Машина в нас тепер велика – нас там влізло восьмеро. За кермом в основному був мій шваґер – честь йому за це й хвала, бо не знаю хто б ще з такою далекою дорогою дав собі раду. Першого дня ми для розкачки проїхали 350 км і зупинилися на ночівлю у Словаччині, в готелі К2, в центрі Косьіц. Готелик дуже дешевий, по принципу «бєднєнько но чістєнько», з загальним душем і туалетом. Окрім нас там ночували зграйки мандрівників-велосипедистів, які в кімнати зворушливо заносили свої ровери. Цікаво чи вони їх ковдринками накривали.

Дуже вже кортіло порозглядати ті Косьіце, але так як наступного дня нас чекав найважчий шмат дороги, томи виїхали раненько і без сентиментів. 

На перший погляд може так виглядати, ніби ось такі мандри бусиком з сімєю – це зупинки в колоритних містечках, селфі на фоні старої архітектури і попивання кави в милих забігайлівках. Але насправді це була дальнобойна гонка, з зупинками на ночівлю, швидкими перекусами канапками і пошуком найнижчих цін на обіди.

Наступного дня ми подолали приблизно 1100 км і перетнувши Словаччину, Угорщину і Сербію доїхали до Македонії. 

Про вредну сиротину

Так на всяк випадок, якщо хтось не вкурсі – у нас тут війна. Росія вводить війська на територію України. Хочеться сказати: «Хлопці, у нас щойно революція закінчилась – зайдіть пізніше», але якось не виходить.

Спробую написати своє бачення подій. Якщо я правильно зрозумів історію наших народів, то сотні років тому, наші київські предки приперлись на територію теперішньої Московії, де в цей час жив миролюбивий напівдикий нарід, схожий на евоків із Зоряних війн. Наші шановні предки зробили цьому мирному народу «куськіну мать», піддавши примусовій християнізації і цивілізації, а потім ще сотню років відправляли до них у вигнання своїх найгірших представників. Десь так я бачу зародження Росії.

Цю модель мені дуже хочеться накласти на модель  адаптованої  дитини. Давайте уявимо, що ми (Україна) – люди, які взяли на виховання дитину з сиротинця (Росію, яка в той час ще Росією і не була). Ми тій дитині кажемо «Ми не твої справжні батьки, і будемо виховувати як вміємо». Дитина росте не відчуваючи надмірної любові і авторитетності (бо ж ми себе батьками не почуваємо), стає великою (Росією) і починає хамити, принижувати і мститися підсвідомо пригадуючи усі дитячі травми. А ми ніби і винні чуємось, і вже не памятаємо за що, і готові віддати їй останню сорочину і одночасно розїхатися по різних квартирах. І звісно ж проблемою були б недостатня батьківська любов, почуття вини, але в першу чергу – не прийняття себе як батьків, що на мою дилетантську думку ніколи не пізно.

«Беркут» без капоту.

Мабуть неодноразово на сторінках цього блогу я писав як люблю доктора Зімбардо. Цей чоловік прекрасно розтлумачує чому середньостатистичний беркутівець здатен взятии палицю і лупасити нею беззбройних людей, і як бонус вчинити над ними нелюдське знущання. Згідно з Зімбардо – головне не накладати на людину пряму відповідальність. Тобто – якщо збоку стоїть дядько в погонах і каже беркутівцю «я твій начальник – наказую - бий» відповідальність розділяється і начальник лишень наказує (не б’є), а беркутівець лишень виконує наказ (б’є, але для нього це не дуже важливо, бо ж не він це придумав). І таким чином можна змусити беркутівця не лишень бити, але й катувати, знущатись і вбивати. Я звісно це подаю досить примітивно, але це не міняє справи. Ми автоматично займаємо ролі на які нас делегують інші. І чим менше в нас бажання спитатися «а нафіга?», тим вищі шанси нам стати середньостатистичним беркутівцем.  

За таким принципом можна створювати беркутівців, тітушків, парламентських тушок і навіть штучні уряди.  Юніти рівноцінно добре працюють як у ХІІ ст, так і ХХІ.  І лишень усвідомлення себе може захистити  від того, щоб одного дня дядько в погонах не зняв з нас відповідальності.