Про вредну сиротину

Так на всяк випадок, якщо хтось не вкурсі – у нас тут війна. Росія вводить війська на територію України. Хочеться сказати: «Хлопці, у нас щойно революція закінчилась – зайдіть пізніше», але якось не виходить.

Спробую написати своє бачення подій. Якщо я правильно зрозумів історію наших народів, то сотні років тому, наші київські предки приперлись на територію теперішньої Московії, де в цей час жив миролюбивий напівдикий нарід, схожий на евоків із Зоряних війн. Наші шановні предки зробили цьому мирному народу «куськіну мать», піддавши примусовій християнізації і цивілізації, а потім ще сотню років відправляли до них у вигнання своїх найгірших представників. Десь так я бачу зародження Росії.

Цю модель мені дуже хочеться накласти на модель  адаптованої  дитини. Давайте уявимо, що ми (Україна) – люди, які взяли на виховання дитину з сиротинця (Росію, яка в той час ще Росією і не була). Ми тій дитині кажемо «Ми не твої справжні батьки, і будемо виховувати як вміємо». Дитина росте не відчуваючи надмірної любові і авторитетності (бо ж ми себе батьками не почуваємо), стає великою (Росією) і починає хамити, принижувати і мститися підсвідомо пригадуючи усі дитячі травми. А ми ніби і винні чуємось, і вже не памятаємо за що, і готові віддати їй останню сорочину і одночасно розїхатися по різних квартирах. І звісно ж проблемою були б недостатня батьківська любов, почуття вини, але в першу чергу – не прийняття себе як батьків, що на мою дилетантську думку ніколи не пізно.