Піліон

Отже відпочиваємо ми на півострові Піліон, у маленькому і нетуристичному селищі. Мешкаємо на другому поверсі прекрасного напівфортифікаційного будинку, з дерев’яними віконницями, мармуровими підлогами і великою терасою. Маємо тут кухню, тож харчуємось самостійно, бо ціни в місцевих ресторанчиках дуже навіть європейські. А ресторанчиками тут всіяне усе побережжя, хоча протягом дня тут дуже мало людей. Здається що це просто стиль життя – мати ресторан, навіть з одним відвідувачем на день.

Наше містечко розкинулось у затоці тож море тут спокійне і тихе. І щоб відчути екстрім, вчора  ми їздили на інший бік півострова, до відкритого моря  з бурхливими хвилями. Дороги тут у стилі фільмів про Бонда – вузькі серпантини, а часом і взагалі польові та напів-обсипані. 

Після кількох поїздок до Болгарії – порожній пляж досі був для мене міфом. А тут – ось таке.

Пункт призначення

І ось так ми попали до раю. Минули Македонію, переїхали кордон, покружляли по гірських серпантинах і ….. МОРЕ!  

Зараз мешкаємо в Міліні, невеликому селещі на березі Егейського моря. Людей мало, туристів можна порахувати на пальцях. Пустуваті пляжі, знуджені греки, чисте море. Діти щасливо товчуться по пляжі з 9 ранку до 11 вечора. Ми наразі в режимі їсти-спати-купатися. Цікаво, коли мені захочеться працювати?

Скоп’є

Нашою черговою зупинкою наніч став гостел у Скоп’є. В гостелі окрім нас мешкав ще якийсь голландець і сім’я власника. В проживання входив сніданок, тому гріх скаржитись – пригріли і нагодували. Власник розповів як 20 років тому Скоп’є бомбардували і як вони тоді втікали з країни.

Це був третій день нашої подорожі, тому ми вирішили нарешті трохи розглянутись і потратити декілька годин на оглядини столиці Македонії.

Скоп’є все ще відбудовується після бомбардування – тому явний контраст між 100-літніми віллами, пост-юголславськими «коробками» і цілком сучасними «шкляками». І серед цього трапляються цілком знищені і покинуті будинки, невизначеного віку. Але це все затьмарюється перед кількістю пам’ятників. А пам’ятників тут напевне тисячі. На кожному розі, на кожні площі і біля усіх сквериків – це великі, маленькі а часом велетенські і потворні Тіто, ОлександриВеликі, КирилиіМефодії, і просто якісь абстрактні фіговими, але цього так багато, що здається ніби потрапив у вигадане місто де мешкають тільки скульптори. У центрі міста стоїть колосальний Македонський на коні, в оточені різноманітних античних воїнів, які списами відганяють від нього розлючених левів, навколо яких на тронах возсідають візантійські царі поруч з вершниками-повстанцями Балканських воєн і над цим усім височіє тріумфальна арка. Шановні читачі мабуть думають що я перебільшую, але ні – це все саме так виглядає.

Наскільки я розумію це все тісно переплітається з специфікою історичної самоідентифікації. Македонці приписують своїм теренам Олександра Великого і намагаються виплести з цього одну цільну історичну гілку славної сторії, і збудувати таку собі «ідею нації». Але це все віддає комплексом меншовартості і гарно проявляється в ось цих власне описаних щойно скульптурах. Зрештою Греки до тепер судяться з Македонцями за назву, стверджуючи що вони так не можуть називатися і саме це заважає не тільки вступу Македонії до ЄС, але й взагалі шпортає їм у міжнародній політиці.

Попри це Македонія виявилась найдешевшою країною на нашому шляху, тому тут ми добряче пообідали і на повну заправилися.

Ми їдемо на море

Ну то ми вкотре спакувалися, сіли в машину й поїхали. Ми запланували перетнути Балканський півострів і поїхати на відпочинок до Греції. Це 1800 км, і досить витратна дорога, тому ми оптимізувалися і пересіли на іншу машину. Машина в нас тепер велика – нас там влізло восьмеро. За кермом в основному був мій шваґер – честь йому за це й хвала, бо не знаю хто б ще з такою далекою дорогою дав собі раду. Першого дня ми для розкачки проїхали 350 км і зупинилися на ночівлю у Словаччині, в готелі К2, в центрі Косьіц. Готелик дуже дешевий, по принципу «бєднєнько но чістєнько», з загальним душем і туалетом. Окрім нас там ночували зграйки мандрівників-велосипедистів, які в кімнати зворушливо заносили свої ровери. Цікаво чи вони їх ковдринками накривали.

Дуже вже кортіло порозглядати ті Косьіце, але так як наступного дня нас чекав найважчий шмат дороги, томи виїхали раненько і без сентиментів. 

На перший погляд може так виглядати, ніби ось такі мандри бусиком з сімєю – це зупинки в колоритних містечках, селфі на фоні старої архітектури і попивання кави в милих забігайлівках. Але насправді це була дальнобойна гонка, з зупинками на ночівлю, швидкими перекусами канапками і пошуком найнижчих цін на обіди.

Наступного дня ми подолали приблизно 1100 км і перетнувши Словаччину, Угорщину і Сербію доїхали до Македонії. 

Про вредну сиротину

Так на всяк випадок, якщо хтось не вкурсі – у нас тут війна. Росія вводить війська на територію України. Хочеться сказати: «Хлопці, у нас щойно революція закінчилась – зайдіть пізніше», але якось не виходить.

Спробую написати своє бачення подій. Якщо я правильно зрозумів історію наших народів, то сотні років тому, наші київські предки приперлись на територію теперішньої Московії, де в цей час жив миролюбивий напівдикий нарід, схожий на евоків із Зоряних війн. Наші шановні предки зробили цьому мирному народу «куськіну мать», піддавши примусовій християнізації і цивілізації, а потім ще сотню років відправляли до них у вигнання своїх найгірших представників. Десь так я бачу зародження Росії.

Цю модель мені дуже хочеться накласти на модель  адаптованої  дитини. Давайте уявимо, що ми (Україна) – люди, які взяли на виховання дитину з сиротинця (Росію, яка в той час ще Росією і не була). Ми тій дитині кажемо «Ми не твої справжні батьки, і будемо виховувати як вміємо». Дитина росте не відчуваючи надмірної любові і авторитетності (бо ж ми себе батьками не почуваємо), стає великою (Росією) і починає хамити, принижувати і мститися підсвідомо пригадуючи усі дитячі травми. А ми ніби і винні чуємось, і вже не памятаємо за що, і готові віддати їй останню сорочину і одночасно розїхатися по різних квартирах. І звісно ж проблемою були б недостатня батьківська любов, почуття вини, але в першу чергу – не прийняття себе як батьків, що на мою дилетантську думку ніколи не пізно.

«Беркут» без капоту.

Мабуть неодноразово на сторінках цього блогу я писав як люблю доктора Зімбардо. Цей чоловік прекрасно розтлумачує чому середньостатистичний беркутівець здатен взятии палицю і лупасити нею беззбройних людей, і як бонус вчинити над ними нелюдське знущання. Згідно з Зімбардо – головне не накладати на людину пряму відповідальність. Тобто – якщо збоку стоїть дядько в погонах і каже беркутівцю «я твій начальник – наказую - бий» відповідальність розділяється і начальник лишень наказує (не б’є), а беркутівець лишень виконує наказ (б’є, але для нього це не дуже важливо, бо ж не він це придумав). І таким чином можна змусити беркутівця не лишень бити, але й катувати, знущатись і вбивати. Я звісно це подаю досить примітивно, але це не міняє справи. Ми автоматично займаємо ролі на які нас делегують інші. І чим менше в нас бажання спитатися «а нафіга?», тим вищі шанси нам стати середньостатистичним беркутівцем.  

За таким принципом можна створювати беркутівців, тітушків, парламентських тушок і навіть штучні уряди.  Юніти рівноцінно добре працюють як у ХІІ ст, так і ХХІ.  І лишень усвідомлення себе може захистити  від того, щоб одного дня дядько в погонах не зняв з нас відповідальності.

Самооборона

У спаленні львівської міліції і прокуратури ще будуть довго розбиратися. Якщо я правильно зрозумів, то до нас приїхали хлопці зі сходу і підбурили народ до активних дій. Міліція образилась і перестала ходити на роботу, а міськрада оголосила набір у загони самооборони. Ну якось так це було. І ось я відчувши свою причетність до великої справи негайно пішов реєструватися у  районну адміністрацію. Заходжу у актовий зал, а там тьма людей, готових стати на захист закону і права. І усі такі піднесені, аж приємно глянути. Дядько на сцені сказав що нам роздадуть жовті жилетки які символізуватимуть нашу діяльність. У вухах в мене заграв Енніо Морріконе, я подумки приміряв жилетку і зважив фразу «У місті новий шериф» . За лічені хвилини я знайшов знайомих з машиною, до яких прибився у компанію. При реєстрації виявилось що жилетку мені не дадуть, але дадуть її лідеру нашої четвірки. У вухах у мене заграв Ганс Зіммер, і я уявив як йтиму поруч із чуваком у жовтій жилетці. Коли ми закінчували реєстрацію, виявилось що жилетку нам взагалі не дадуть, бо їх носитимуть лише піші патрулі.  

Ми весело повантажились у чорний «Лансер» і кинулись на пошуки злочинців. Я не знаю скільки того вечора у Львові було само оборонців, але якщо б раптом з’явився якийсь «тітушок», його б просто розірвали на сувеніри. На кожен виклик по зелло кидалося по 20-40 машин. Усі були спраглі дії, чим увігнали кримінальний світ в глибокий ступор. 

Раптом, серед ночі, нам «на хвіст» сіло три автомобілі. По жовто-синіх прапорцях я упізнав самоооборонівців, а по зелло передали «переслідуємо чорний лан сер з вимкненими фарами!». Наш водій вибачився, увімкнув фари і ми продовжили патрулювання.

Але так весело було лишень першої ночі. На наступну ми ганяли з виклику на виклик, переслідували дорожніх правопорушників, розбороняли побутові сімейні бійки і полум’яними промовами намагались втовкмачити продавцям дотримуватись «сухого закону» (доречі в ті дні у нас був вечірній сухий закон в межах Львова). Але найгірше сталося вночі, коли банда в масках, намагалась розбити піцерію. Приїхало мабуть з 70 самооборонівців, натомість банда теж представилась самооборонцями і зазначили що вони тут для того щоб розгромити підпільне казино у підвалі цієї піцерії. Приїхав один з керівників самооборони, міліція, вони почали про щось домовлятися, і раптом нас по зелло попросили залишити це місце і дослівно «піти випити кави». Виглядало що тут якийсь рекитирський «базар» а нас просять не втручатися. Ми забралися звідти з огидним відчуттям і пішли пити каву.

З самообороною я їздив протягом тижня, поки не вернулись ображені міліціонери. Мені відверто подобається ця структура, і єдине що їй бракує це чітких графіків чергування і явних розпізнавальних знаків.

Може я ще колись отримаю жовту жилетку…

RIP 100

Поступово, після всього що відбулося за останні місяці, спазм який утримував мій мозок поступово сходить і я знову можу писати. Ура! Я знову стукаю по клавішах. Отже – що відбувалося і що я робив.

В Україні відбувалася революція, яка почалась як мирні акції протесту. Враховуючи що моїми роботодавцями є не зовсім українці, то я не хотів забити на все і повністю віддатися бунту душі. Тому я чесно ходив на роботу, паралельно відвідуючи мітинги, роздаючи листівки, малюючи плакати для акцій протесту, і відвідуючи столицю для «стояння» на Майдані.  

Влада реагувала на це все негативно, люди озлоблювались, і все йшло до неминучої сутички.  І сутичка таки настала. Почалися звірства з боку влади, переслідування, залякування і прийняття диктаторських законів. З’явились російські найманці, радикальні революціонери, почалися бої і перші смерті. Запустився котел невідворотніх подій, які потім записують у підручнику разом з переліком загиблих.

 Для мене є виокремлений певний тип мислення  людей які готові вбити, або бути вбитими, які з тих чи інших причин  дотичні до насильницької смерті. Наразі я себе до цієї категорії не відношу, тому участі у цих кривавих подіях не приймав, хоч і підтримував бунтівників морально і матеріально.  І раптом одного ранку виявилось що від насилля моя совість нікуди не втече. Вже після втечі Януковича, створення тимчасовго уряду, я прокинувся відносно розслаблений, мені знову захотілося працювати на повну силу і раптом я усвідомив, що за мене вмерли люди. Я їх про це не просив, і не хотів будь-чиєї смерті, але раптом виявилося що вони принесли свої життя у жертву мені і мільйонам інших.  Прапор України раптом отримав на собі криваву мітку, гімн став звучати трагічно а всі ми раптом опинилися в іншій державі. Державі за яку померли люди і за яку вже нікому не соромно. Ми отримали унікальний досвід визволення, ціною людських життів і шанс почати все з чистого листа.

В цей понеділок, здається це дійшло не лишень до мене, але й до усієї колективної свідомості. Люди хором почали напиватися.  Вертаючись з роботи до дому я зустрічав цілі натовпи п’яних. Вечірня маршрутка була наповнена п’яними роботягами, а коли вночі я вийшов з Самообороною на чергування то все що ми робили цілу ніч - це ганялися за п’яницями.  Усіх гризла совість – нам зробили безцінний подарунок  і ніхто не знав що з ним тепер робити. 

Гопніки

Мабуть для тих хто читає мій блог і слідкує за орфографією важко повірити в те що колись я вчився у школі. Але це правда, свого часу я й справді був учнем середньої школи. І це був найгірший період у моєму житті. Мабуть  тому я його починаю поступово забувати, бо гірших спогадів попросту немаю. І справа зовсім не у методиках викладання, чи життєвих принципах у стилі «Hey teacher…», чи підлітковому радикалізмі. Зараз поясню. Школа моя була посеред індустріального району, а на дворі був початок 90-х. І думаю кожен згадає, що це поєднання часу і простору було своєрідним зміїним кодлом. В темних підїздах, чи на лавках дитячих майданчиків можна було побачити таких смішних для нас сучасних «пацанчиків». Але мені тоді було зовсім не смішно, бо окрім підїздів і майданчиків вони ще й ходили до школи. Так, так – як і я вони теж ходили до школи, і думаю що орфографія в них теж паскудна. Я не заю як там у них було з навчанням, але соціальне життя вирувало на повну. Вони били, грабували і принижували усіх хто міг підпасти під категорію «лох». І це породило дивний ланцюжок змін, який зачепив і більшість моїх тогочасних однокласників. Памятаю ще в 3-5 класі вони були хорошими друзями, а раптом з 6, коли почав розгортатись вплив криміналу, з ними почали відбуватися метаморфози – вони раптом почали перетворюватись на гопніків. А я почав невпинно сповзати в категорію «лохів», що відбивалось на моєму навчанні, особистому житті і без перебільшень скажу – на бажанні жити.

Тоді відбувалося щось зовсім незрозуміле для мене, але зараз, начитавшись Франкла, Зімбардо, і інших розумних людей,  можу для себе все розкласти по поличках. Звісно що спраівжніх кримінальних гопніків у школі можна було порахувати на пальцях, але їх вплив, їх безмовний дозвіл іншим на безкарність, працював як епідемія. І так само минув – бо псевдогопнікі після школи знову стали звичайними людьми, і зараз працюють, мають сімї, і маю надію, щасливі громадаяни. Думаю вони й самі не знають що з ними тоді діялося. Додався також кризовий стан країни, коли усі тільки й думали де заробити – і в їхніх батьків взагалі не було часу на сімю. Діти укладали свій життєвий устрій самі. От вони й бідачки перевтілювалися під реалії. Нажаль я, і багато інших дітей так не змогли– мабуть виховання не дозволило,  і часом цей шкільний розподіл приносив трагічні наслідки.

Завдяки психотерапії я прийняв цей період життя і потрохи почав про нього забувати. Та й гопніки у 2000-х якось рідше почали зустрічатись.  Але декілька тижнів тому, слідкуючи за подіями в столиці раптово згадав і якось підсвідомо порівняв з устроєм моєї школи. Зі свого досвіду я знаю, що вся ця жорстокість і невігластво беркуту, тітушків, міліції – це все не причини, це лишень наслідки. А причиною є, як і тоді в моїй школі, лишень маленька групка людей – яка дає дозвіл на перевтілення і безкарність.

Тільки не подумайте, шановні читачі, нібито я вирішив що знаю вихід із ситуації. Але чомусь в мене таке враження що не по тому ковадлі ми гатимо.