Мабуть для тих хто читає мій блог і слідкує за орфографією
важко повірити в те що колись я вчився у школі. Але це правда, свого часу я й
справді був учнем середньої школи. І це був найгірший період у моєму житті.
Мабуть тому я його починаю поступово
забувати, бо гірших спогадів попросту немаю. І справа зовсім не у методиках
викладання, чи життєвих принципах у стилі «Hey teacher…», чи підлітковому радикалізмі. Зараз поясню. Школа
моя була посеред індустріального району, а на дворі був початок 90-х. І думаю
кожен згадає, що це поєднання часу і простору було своєрідним зміїним кодлом. В
темних підїздах, чи на лавках дитячих майданчиків можна було побачити таких
смішних для нас сучасних «пацанчиків». Але мені тоді було зовсім не смішно, бо
окрім підїздів і майданчиків вони ще й ходили до школи. Так, так – як і я вони
теж ходили до школи, і думаю що орфографія в них теж паскудна. Я не заю як там
у них було з навчанням, але соціальне життя вирувало на повну. Вони били, грабували
і принижували усіх хто міг підпасти під категорію «лох». І це породило дивний
ланцюжок змін, який зачепив і більшість моїх тогочасних однокласників. Памятаю
ще в 3-5 класі вони були хорошими друзями, а раптом з 6, коли почав
розгортатись вплив криміналу, з ними почали відбуватися метаморфози – вони раптом
почали перетворюватись на гопніків. А я почав невпинно сповзати в категорію «лохів»,
що відбивалось на моєму навчанні, особистому житті і без перебільшень скажу – на
бажанні жити.
Тоді відбувалося щось зовсім незрозуміле для мене, але зараз,
начитавшись Франкла, Зімбардо, і інших розумних людей, можу для себе все розкласти по поличках.
Звісно що спраівжніх кримінальних гопніків у школі можна було порахувати на
пальцях, але їх вплив, їх безмовний дозвіл іншим на безкарність, працював як
епідемія. І так само минув – бо псевдогопнікі після школи знову стали звичайними
людьми, і зараз працюють, мають сімї, і маю надію, щасливі громадаяни. Думаю
вони й самі не знають що з ними тоді діялося. Додався також кризовий стан
країни, коли усі тільки й думали де заробити – і в їхніх батьків взагалі не
було часу на сімю. Діти укладали свій життєвий устрій самі. От вони й бідачки
перевтілювалися під реалії. Нажаль я, і багато інших дітей так не змогли– мабуть
виховання не дозволило, і часом цей
шкільний розподіл приносив трагічні наслідки.
Завдяки психотерапії я прийняв цей період життя і потрохи
почав про нього забувати. Та й гопніки у 2000-х якось рідше почали зустрічатись.
Але декілька тижнів тому, слідкуючи за
подіями в столиці раптово згадав і якось підсвідомо порівняв з устроєм моєї
школи. Зі свого досвіду я знаю, що вся ця жорстокість і невігластво беркуту, тітушків, міліції – це все не
причини, це лишень наслідки. А причиною є, як і тоді в моїй школі, лишень
маленька групка людей – яка дає дозвіл на перевтілення і безкарність.
Тільки не подумайте, шановні читачі, нібито я вирішив що
знаю вихід із ситуації. Але чомусь в мене таке враження що не по тому ковадлі
ми гатимо.
