Про псів і котів

В мене цікавий досвід спілкування з тваринами. Першого пса моя родина завела, коли я мав 10 років – з того часу пси у моєму житті були постійно. І мені якось завжди на тих псів фортунило – всі вони були гарні, розумні, віддані і безпородисті. Ну цілком як я. А от з котами склалося інакше: в хаті в нас котів не було, але часто бачив їх у друзів і знайомих. І ті всі коти були щось типу як вазонки. Вони цілий день спали, періодично міняючи позицію чи локацію – і жодного спілкування. Ближче з котами я познайомився коли одружився – в Зірчиної родинни був кіт Рудик. Думаю насправді то був лінивець який перебрався за кота. Єдине що викликало в нього емоції – це картопля і кішки. Потім до нас прийшов кіт Лондон. І це вже було щось нове! Це був страшний вбивця який змалку тренувався на мухах і метеликах а в підлітковому віці приносив до хати задушених щурів. Але при тому мав якусь рису, що нагадувала відданість. Але одного дня він пішов на прогулянку і ми його більше не бачили. Лондон був великий мисливець, жорстокий і малослівний, але коли він всідався коло нас – то здавалось ніби він щось розказує. Це був перший кіт у моєму житті який звертав увагу на людей.

А тепер прийшла Люнька – і я собі думаю чи то точно кіт? По-перше: вона віддана. Вона всюди за мною ходить і часом коло мене спить. Коли мене боліла спина – сіла мені на спину і взялась масувати.  По-друге: вона бавиться! Вона поводиться як жива істота – знаходить собі іграшки, катуляє їх по підлозі, б’ється з канапою і скаче за метеликами. Бавиться з дітьми а мене і Зірку при нагоді облизує. Розрізняє що з дітьми треба бавитись (тобто можна кусати і дряпати) а з дорослими краще дружити.  По-третє: вона тримається хати – намагається виходити на вулицю якомога рідше. Єдина проблема з бідачкою – проблеми травлення. Коли прийшла до нас, то була худюща як сірник – ми приколювались що в неї анорексія. І її цілий час проносило. А от тепер від’їлась, виросла – а какає далі страшненько і бридко. Бридко прибирати той її котячий туалет.

Люна

Зо два місяці тому до нас прийшов кіт. Точніше котиця. Вона нас уважно розглянула і вирішила що ми цілком надаємося до її обслуговування: «Молоді, здорові, і хатка така нічого... Ну пес це звичайно занадто… А що сьогодні на обід?»

Ми назвали її Люна, а за її надто аристократичні замашки кличимо її Люнька. Освоїла балкон, ціною кількох какашок по хаті освоїла котячий туалет. Почала вилазити на дах. І дуже просікає хатні розклади - з дітьми варює, кусається, Зірку боїться і лиже їй руки а мені навчилась заважати працювати. Працюю тільки однією рукою, бо друга мусить чухати Люну.

Пленер

 В понеділок бригади робочих розчистили територію після фестивалю і нас залишилось декілька художників з грудою матеріалів і полотен. Відразу кожен знайшов для себе місце під майстерню – хто засів на першому поверсі хатки, а хто захопив павільйон для шашликів. Кожного дня о 14 місцеві привозили нам обід, з якого добряче лишалось на вечерю і сніданок. Отож нам не треба було нічим перейматись крім роботи.

Звичайно ми знайшли для себе і розваги, як наприклад виїзд до Словачиини, у Бардіїв (http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D1%80%D0%B4%D1%96%D1%97%D0%B2) – прекрасне середньовічне містечко з залишками стародавнього муру і класичною ринковою площею. Чи мандрівка у Новий Сонч – де найкраще морозиво на цілому світі. Чи відвідини Радоцини – лемківського села, повністю виселеного у 1947.

На третій день нашого перебування виявилось що територія замовлена для святкування Дня Поліції. Приїхало 120 поліцаїв у цивільному і ми закрилися в хатці. Річ в тім що метою святкування було нахлятися до срачки – а в спеціальних для цього закладах польським охоронцям закону не випадає таке робити. Отож вони винайняли закриту територію на якій виявилось ще кілька художників. І решту вечора ми пояснювали п’яним поліцаям що ми тут робимо.

Компанія наша була надміру «різношерста» - кожен з нас працював у своїй галузі, говорим своєю мовою і, як випадає для митця, мав свою специфічну поведінку. Можливо якби нам довелося так жити довше – ці відмінності могли б потягнути на конфлікти, але як на один тиждень було дуже весело і цікаво. Ми обмінювалися досвідом, мовами, художніми техніками, жартами, олівцями, забавами, секретами успіху і рецептами кави. Це був прекрасний тиждень, в прекрасному середовищі і в прекрасному місці.

Я страшенно вдячний організаторам і всім учасникам пленеру –  таке не забувається!

Лемківська Ватра

Доля вкотре нам усміхнулась! Ми з Зіркою були запрошені на пленер для художників, у Ждиню, на колишню лемківську територію. Але цей пленер – лишень відголосок колосального фестивалю «Лемківска Ватра». І я вам скажу – це Вудсток! Ми приїхали завчасно, перед пленером, щоб застати фестиваль.

Ця частина Бескидів, швидше високі і лагідні пагорби, аніж гори. «Ватра» відбувається на огородженій території зі сценою, павільйонами і наметами. Інфраструктура суперово розроблена і тут можна не тільки добре побавитись, але й нормально зїсти і виспатись. В середині території протягом фестивалю горить величезна ватра і навколо неї засипають люди які приїхали без наметів і не мають де спати (на ранок вони цілком засипані попелом, але щасливі). Пагорби навколо сцени і крамничок всіяні наметами, маленькими ватрами і керіматками.

При вході на територію розкладений величезний намет де стоїть декілька десятків столів. Назагал там влазить кілька сотень людей, які їдять, пють і при тому ще й співають. Періодично по тих столах хтось пробігає з бубном або трубою, місцями хтось засипає в процесі поїдання зупи і падає головою до миски

Мовна атмосфера – вавилон! Тут говорять українською, польською, словацькою, і різновидами русинської – але при тому повне порозуміння як мовне, так і духовне.

Протягом двох днів на сцені виступають лемківські колективи – але якщо хтось думає що це виключно «народні ансамблі», то глибоко помиляється. Тут є і джаз, і рок, і реггі, і найбанальніша попса. В більших наметах навколо сцени відбуваються різні презентації і дискусії, а в деревяних павільйонах продають їжу і народні промисли.

І мушу сказати – тут є супер. Це кращий фестиваль на якому я був!

Greifensee

Тут у Швейцарії ми мешкаємо у мого брата і братової, у містечку Greifensee, під Цюрихом. Це один з тих рідкісних випадків, коли красу місцевості можна порівняти з гостинністю господарів.

Greifensee - селище (комуна) на березі озера. Незважаючи не лишень 4 тис населення тут прекрасна інфраструктура. На окрїні містечка ферми, офіси і невеликі виробництва, а в центрі залишки замку, адміністративні споруди і церковця. Поміж цим усім гарненькі котеджі і помислові квартирні пятиповерхівки. На березі озера є пляж, на який ходимо як тільки дозволяє погода. 

Сьогодні ходили на одну з місцевих ферм - там вирощують яків і лам. Фермерське господарство тут виглядає цілком інакше від нашого, але думаю це через те, що місцеві фермери сприймають фермерство як професію, а наші - як спосіб життя (чи то виживання).

Основний засіб транспорту тут - ровер. Люди докочуються на ньому до станції, привязують і їдуть електричкою на роботу.  Недавно спостерігав як офісна "фіфочка" в мініспідничці і на каблуках вийшла з електрички і анітрохи не комплексуючи всілась на ровер. Це було зворушливо.

План-мінімум: повертаюсь додому, стаю головою сільради, модернізую село керуючись на Швейцарію. Або ні... Краще лишаюсь у Швейцарії, наймаюсь на ферму, працюю за харчі. Теж щось не те... Холєра, що ж робити?

Мандрівка вздовж Рейну, або як я був Сусаніном

Одного прекрасного дня ми вирішили їхати на Рейнський водоспад. Це близько 50 км від Цюриха, майже на швейцарсько-німецькому кордоні. На передодні поїздки, мій брат Маркіян повністю розписав маршрут яким ми маємо рухатись, детально розповів усе що маємо побачити і куди маємо зайти. Отож ми з Зіркою і дітьми сіли в електричку і поїхали.
Водоспад прекрасний! І найбільший у Європі (23 м). На скелі біля водоспаду височіє замок і декілька оглядових майданчиків. Починаючи огляд водоспаду з замку ми спускались з одного майданчка на інший, аж поки не опинились біля його підніжжя, у маленькій пристані, де між оглядовими катерами хлюпались величезні рибини. Цілком казкове пережиття. А далі ми вирішили скористатись з цінних вказівок мого брата і пройтись до одного з мостів через Рейн. І якраз тоді почалась одна з тих подій, які відбуваються тільки зі мною: я повів Зірку і дітей в протилежний бік, твердо переконаний що йду до мосту через Рейн.
Казкова стежка вела нас крізь ліс над рікою, з однієї галявини на іншу нам відкривались прекрасні краєвиди, але бажаного мосту не було. Моїй групі почали здавати нерви і щоб розвіяти негативні емоції ми пішли купатись. Тільки купальних строїв ми не взяли, тож купались у цій повній дичі голяком і тішились як навколо все казково і гарно. А знаєте чому довкола було так казково і гарно? ТОМУЩО ДО ХОЛЄРИ ЯСНОЇ Я ЗАВІВ УСІХ В НІМЕЧЧИНУ! Тільки ми цього ще не знали і пройшовши 10 км вийшли на дамбу огороджену колючим дротом. "Якісь дикі" подумали ми оглядаючи їхні загорожі і знайшовши в них шпарку вернулись через дамбу до Швейцарії, у містечко Rheinau, звідки пересадками з автобусів на електрички поїхали до Цюриху. 
Так я навчився переходити швейцарсько-німецький кордон і при цьому світити голим задом. Думаю що цей героїчний перехід Зірка буде згадувати до кінця мого життя, і голосно нагадуватиме про нього у кожній нашій мандрівці. 

Про бібліотеки у Швейцарії

Я вже й забув коли останній раз був у громадській бібліотеці. Є обривчасті спогади з дитинства - стилажі, столи, грізна тітонька на виході...

Книжки тут не дешеві в магазинах, але цілком доступні у бібліотеках.  Сьогодні брат повів мене у бібліотеку і дозволив на свій читацький нагребти що хочу. Вибір книжок мало чим поступається книгарням, навіть у сферах професійної книги. Навіть комікси тут мають своє відділення. В кожну книгу заклеєний чіп. На виході кладете купу вибраних книг на сканер, він каже "ПІП", махаєте перед ним електронним читацьким, він знову каже "ПІП" і берете це все добро на кілька тижнів додому. А якщо треба на довше то заходите на сайт бібліотеки і робите "ПІП" щоб затримати ще трохи це все добро. Ну все. Я побіг читати. "ПІП"

Про час у Швейцарії

Швейцарці недарма видатні годинникарі! Почуття часу тут витримане як і почуття стилю. Весь транспорт - від корабля до трамваю дотримується чіткого графіку, відповідно і вся країна живе відповідно до якоїсь часової привязки. Навіть гуляючи містом ми мусимо пильнувати котра година, бо якщо пролітаємо з поїздом чи автобусом то відпочинок перетворюється на суцільне запізнення.
Останнім часом у Львові годинник став для мене більше прикрасою ніж необхідністю - адже не має значення коли я прийду на зупинку маршрутки - вона або буде або нє. І не має значення коли я приїду на зустріч - всерівно півгодини чекатиму бо "небуло трамваю".
Ну не знаю що з тим часом робити коли повернусь додому, але щось робити треба...

Про Цюрих

Колись у Кастанеди прочитав про магічні Місця Сили. Думаю що Цюрих - це одне з таких місць.  Тут мешкала рекордна кількість видатних людей різних епох, започатковувались глобальні події і  приймались історичні рішення.
Чомусь ієрархії людських відносин тут склалися якось інакше - у цьому місті відчувається праця людей без культу особи з чіткими власними пріоритетами. Думаю що до цього ще можна доплести ще масонство і теорію світової змови.
Місто поєднує архітектуру від ХІІ до ХХІ ст - хоч і еклектично але зі смаком.  Все  в дусі старої Європи - бруківка, мансарди, вузенькі провулки, трамваї, церкви, театри, але одночасно  якось прохолодно, часом навіть не привітно, ніби захист від туристів, ніби спроба відгородитися від решти світу.
Жодних крикливих вивісок, навіть на борделях все стримано і вишукано. Зате вітрини магазинів тут справжнє мистецтво - дизайнери відриваються як хочуть, навіть незавжди розумію що продають.
Якимось чином місто на березі озера не забруднило  саме озеро і на набережній виникає бажання стрибнути у прозору воду.
Цюрихчани офігенно стильові і одночасно скромні у зовнішньому вигляді. Жодної циганерії, навіть панки і репери здається ретельно підбирають свій гардероб. Тому нецюрихчан (а може й взагалі не швейцарців) тут на вулиці легко впізнати.

Ну то ми у Швейцарії! І вона розкішна!

Мешкаємо під Цюрихом, над озером Greifensee.  Над горизонтом видніються Альпи, по озері пливають яхточки, по графіку їздять електрички, у небі літають реаритетні планери. Все навколо утопічне як з мультика Міязакі. 

Швейцарці мають чотирьохмовність - німецька, французька, італійська і ретороманська (та остання це щось раритетне). Більшість з тих що зустрічав розмовляють німецькою, але такою, що моя дружина  (яка вчилась німецької) дуже напружується щоб зрозуміти про що мова.  Усі таблички містять текст трьома мовами, але так як я не знаю жодної з них, то чуюся на іншій планеті.

З того що справді вражає - це чистота. Не знаю чи досягають її якимись спеціальними методами, чи це природній стан тутешніх земель, але проходивши цілий день взутий у сандалі на босу ногу на вечір маю чисті ноги. Містика! Чиста не лишень земля, але й вода - більшість фонтанів питні, як і вода з крану. Враження що ця чистота впливає на спосіб мислення -  архітектура, дизайн середовища і стиль одягу ніби підвладні якомусь одному закону Нічоголишнього.

Для більшості європейців Швейцарія це супердорога країна. Але я українець зі Львова, і для мене у місцевих магазинах трохи дорожче ніж в будках на південному, але якщо попадаю на розпродаж то ціни цілком конкурентні. Хоча продукти справді дорогі, а про якісь ресторани чи кавярні й писати не буду - най самі про себе пишуть з такими цінами. Хот-дог 75 грн виходить.

знову у мандри

Ми дуже довго телилися з цією поїздкою. Вибирали маршрут і розраховували транспортні витрати, передбачали непередбачуване і непередбачувано міняли передбачене. І ось нарешті вирушили. Ми вирушили до Швейцарії!

крізь Європу

Спершу ми не сумнівалися у мандрівці машиною, але перерахувавши вартість бензини вирішили  доїхати машиною тільки до Любліна а далі пересісти на автобус. Отож вранці ми виїхали у напрямку Рави-Руської. Польсько-український кордон перевтілився - митники посміхаються (любязно), контрабандистів немає, жодних черг, вся паспортна процедура відбувається моментально. От-так раз! І перетнули кордон! Ще такого  в житті мому небуло.

Тож ще за дня приїхали до Любліна, де в надійному місці заховали машину і пішли гуляти містом. 

На ранок нас підібрав маленький непримітнй бусик і відвіз у Радом, де  пересадили в автобус з кондиціонером, телевізором, туалетом, шофером у краватці і купою різних людей з цілої Європи. І цей гігант віз нас до Швейцарії. Як виявилось цей гігант - всеєвропейська маршрутка і окрім Швейцарії він за наступну добу розвозив людей до десятка інших країн.

Затримувались ми лиш двічі - спершу на кордоні з Чехією де всім перевірили документи і навіть висадили одного поляка, а потім на Швейцарському кордоні. 

Завдяки телевізору в салоні діти без особливих істерик пережили дорогу і трималися молодцями. 

Про робочі будні

Це прекрасно займатися творчою роботою. Для прикладу вчорашній день – з самого ранку я працював над дизайном CDдиску, потім робив колажі для книжкової обкладинки, далі зробив десяток ескізів і концепцію для футболки. Вже майже почав робити новий плакат, але тоді ми з тестем взяли вила і почали завантажувати причепу смаковитими і свіженькими коров’ячим фекаліями для удобрення грунту. Ввечері я так смердів що навіть комп’ютер від мене кидався, не кажучи вже про жінку й дітей.

навесні

Мій пес називається Вукі – на честь славнозвісного Вукі Чубаки. Вукі дуже розумний і файний пес. Найкращий пес з тих яких я знав. Розуміє людську мову, швидко вчить команди, лагідний з дітьми, строгий з незнайомими – ну просто ідеал пса і друга. Але! Коли приходить весна – бідолашному виносить мозок. Цілими ночами він виє на місяць, під ранок втікає з дому, а повертається ввечері цілком виснажений, з відсутнім поглядом і висолопленим язиком. Людської мови не розуміє, команди забуває, до всіх байдужий і задуманий. Я вирішив з ним поговорити і повів на коротку прогулянку до магазину. Моїх закликів одуматись він не сприйняв, а поки я був у магазині зустрів якусь псячу кралечку і просто перед магазином, у всіх на очах її «облагородив». Вертались з прогулянки ми мовчки – Вукі від встиду, я від розгубленості.

Врешті пес пропав десь на цілий день – а коли повернувся, було зрозуміло що його конкуренти по амурних справах виявились сильніші. Вукі був покусаний, підкульгував, хвіст опущений – а очі… Такої туги я ще в житті не бачив. Бідака пролежав два дні з температурою і в глибокій депресії. Тепер він розумів і мову і команди і всіх навколо, але це все для нього не мало жодного значення – в очах прочитувалося запитання «Чому світ такий несправедливий»

Але весною це відбувається не тільки з Вукі, але усіма живими істотами навколо – пташки просто лускають від співу, коти м’явкають і падають з дахів, корови запускаються і видають несмачне молоко. І дивлячись на це свято життя я собі думаю: «Боже! Яке щастя що в мене є кохані жінка і діти, і мені вже не треба співати, мнявкати, вити, волочитися по ночах, лежати з температурою і відсутнім поглядом. Яке щастя що я можу просто насолоджуватись весною»

Теща проти системи

Багатьох читачів дуже стурбувала подальша доля моєї тещі. Як вона повернулась в Україну і що сталося з її паспортом? Чергова свіжа шпигунська історія.

На зворотньому шляху моя теща попалася в лапи бюрократичним прикордонникам і вони таки конфіскували її паспорт, порадивши написати скаргу в ОВІР. То нічого що вона не в розшуку, але номер її паспорта у розшуку і його слід заарештувати. Хап – і паспорт в тюрму а тещу додому.

Наступного дня теща пішла в ОВІР – але там їй сказали заготовану фразу яку чують мільйони українців кожного дня – «Прийдіть за тиждень». Коли ж моя теща не втрачаючи напористості прийшла за тиждень її радісно повідомили що заарештований паспорт приїхав з митниці. І… хвала Абсурду – вони віддали паспорт тещі. Паспорт далі у розшуку, але його віддали. Напевне це якась гра між ОВІРом і митницею – щось типу «паспортбол». Ну звичайно ж працівники ОВІРу цього не залишать і надішлють уточнення до Києва – але нічого обіцяти не можуть. Як знову заберуть паспорт – теща вже знає до кого за ним йти.

Як моя теща попала у розшук

Коли минулого тижня ми вертали через польський кордон зі Словаччини, то стали свідками дивної ситуації: прикордонники заарештували жінку яка намагалася проїхати в Україну з чужим українським паспортом. «Буває» - подумали ми собі і вернулись додому. А відразу по нашому поверненню до Польщі вирушила моя теща. Приїхала на кордон, показала паспорт, а прикордонники і кажуть: «Ми вас не пустимо. Паспорт з таким номером є у розшуку». Бідна моя теща їх і питає: «А що ж я маю робити», а прикордонники: «Зробіть собі новий паспорт». Нормально? Нафіг паспорт з усіма візами, бо якісь контрабандюги домовились з паспортистом і катаються через кордон на номері моєї тещі.

Але враховуючи що я двічі став свідком дивних паспортних махінацій, думаю це нормальна практика у нашій країні. Напевне треба не відставати від моди і собі зробити якийсь африканський чи китайський паспорт. Або хоча б ще один український закордонний, з візами, так на всякий випадок, а то раптом і мій паспорт попаде у розшук.

А тещу мою все ж таки пустили, бо вже зареєстрували її перехід через кордон і анулювати цю операцію їм не хотілось. Маю надію додому її пропустять, бо я вже заскучив.