Школа – слово яке
вганяє в піт як батьків так і дітей. Лишень коротенький період після закінчення
всіх навчальних закладів і перед початком школярства дітей можна спокійно
переносити дату 1 вересня.
Відстань між
нашою хатою і школою де вчаться діти – 12 км. Переважно ми долали цю відстань
машиною, але машина взяла відпустку і нам довелося їхати маршруткою – тобто маршрутками
з пересадкою. «Нічого» - сказав я, «Ура» - сказали діти.
З самого ранку я
постановив не реагувати на жодні зовнішні подразники і не нервуватися, щоб не
створити дітям життєвого страху до мандрівки маршруткою. Взяв 75 літровий наплечник і впакував в нього
наплечники дітей, кімоно для айкідо, 2 шкільні дитячі проекти А3 формату,
канапки і пачку макулатури яку необхідно було здати в межах екологічного
шкільного проекту. І ми вирушили!
Вийшли з
перестраховкою в 7:20, хоча їхати 40 хв. На зупинці маршрутки виявили великі
групи людей, які теж хотіли їхати, але маршрутки не було. Часом вона проїздила напхана
роздушеними тушами і не зупинялась. Відразу було зрозуміло що ми спізнимось. «Нічого»
- сказав я, «Ура» - сказали діти.
Десь через 70
хвилин приїхала достойна маршрутка і ми навіть зайняли в ній сидячі місця. Діти
були неймовірно піднесені і реготали цілу дорогу – але навколо юрмився натовп
людей які страшенно поспішали і створювалось враження що у цей момент вони
готові зробити що завгодно, лиш би не спізнитися. Приємно було на контрасті
розглядати дітей, яким «до лампочки» було встигнуть вони чи ні, і здавалося що то двоє древніх мудреців які випадково попали в переповнену маршрутку
знервованих менеджерів, продавців, комівояжерів і інших зайнятих поспішанням
людей.
Незабаром нам
вдалося пересісти на наступну маршрутку, але коли діти піднімалися по сходах
шофер розвернувся і закричав нелюдським голосом «Скорше рухайтесь!». Я підійшов
до нього і попросив не кричати на дітей. Водій в цей момент одночасно тиснув
газ, виламував коробку передач, збирав гроші і напевне якраз збирався сказати
що думає про мене, дітей і наш наплечник, але він не дивився на дорогу.
Інша маршрутка вискочила перед нами, наш «герой асфальту» побачи її краєм ока і
натиснув на гальмо. До аварії бракувало якихось кількох сантиметрів і пасажири відчули невагомість. «Нічого» -
сказав я, «Ура» - сказали діти. Вони далі, як
просвітлені мудреці Тібету, насолоджувалися добрим гумором і мандрівкою до
школи, а навколо метушилися водії, підприємці малого і середнього бізнесу,
студенти та інші поспішаючи.
Нарешті ми
приїхали до школи. «Нічого» - сказали діти, «Ура» - сказав я. Мандрівка зайняла
нам близько 2-х годин. В школі нас зустріли вчителі і учні які бігали,
метушилися, розпитували чого ми спізнилися. І мої мудреці теж почали бігати і
метушитися, переживати за свої проекти (які не хотіли приймати через спізнення)
завданнями з пропущеної англійської і рейтингом у класі.
І от мене не
полишає запитання: нафіга ми псуємо наших дітей поспішанням і вирощуємо з них менеджерів
які не встигають організовувати, продавців які не встигають продавати і шоферів
які не встигають керувати?