Встигання як спосіб виживання?

Школа – слово яке вганяє в піт як батьків так і дітей. Лишень коротенький період після закінчення всіх навчальних закладів і перед початком школярства дітей можна спокійно переносити дату 1 вересня.

Відстань між нашою хатою і школою де вчаться діти – 12 км. Переважно ми долали цю відстань машиною, але машина взяла відпустку і нам довелося їхати маршруткою – тобто маршрутками з пересадкою. «Нічого» - сказав я, «Ура» - сказали діти. 

З самого ранку я постановив не реагувати на жодні зовнішні подразники і не нервуватися, щоб не створити дітям життєвого страху до мандрівки маршруткою.  Взяв 75 літровий наплечник і впакував в нього наплечники дітей, кімоно для айкідо, 2 шкільні дитячі проекти А3 формату, канапки і пачку макулатури яку необхідно було здати в межах екологічного шкільного проекту. І ми вирушили!

Вийшли з перестраховкою в 7:20, хоча їхати 40 хв. На зупинці маршрутки виявили великі групи людей, які теж хотіли їхати, але маршрутки не було. Часом вона проїздила напхана роздушеними тушами і не зупинялась. Відразу було зрозуміло що ми спізнимось. «Нічого» - сказав я, «Ура» - сказали діти.

Десь через 70 хвилин приїхала достойна маршрутка і ми навіть зайняли в ній сидячі місця. Діти були неймовірно піднесені і реготали цілу дорогу – але навколо юрмився натовп людей які страшенно поспішали і створювалось враження що у цей момент вони готові зробити що завгодно, лиш би не спізнитися. Приємно було на контрасті розглядати дітей, яким «до лампочки» було встигнуть вони чи ні, і здавалося що то двоє древніх мудреців які випадково попали в переповнену маршрутку знервованих менеджерів, продавців, комівояжерів і інших зайнятих поспішанням людей.

Незабаром нам вдалося пересісти на наступну маршрутку, але коли діти піднімалися по сходах шофер розвернувся і закричав нелюдським голосом «Скорше рухайтесь!». Я підійшов до нього і попросив не кричати на дітей. Водій в цей момент одночасно тиснув газ, виламував коробку передач, збирав гроші і напевне якраз збирався сказати що  думає про мене, дітей і наш наплечник, але він не дивився на дорогу. Інша маршрутка вискочила перед нами, наш «герой асфальту» побачи її краєм ока і натиснув на гальмо. До аварії бракувало якихось кількох сантиметрів і пасажири відчули невагомість. «Нічого» - сказав я, «Ура» - сказали діти. Вони далі, як просвітлені мудреці Тібету, насолоджувалися добрим гумором і мандрівкою до школи, а навколо метушилися водії, підприємці малого і середнього бізнесу, студенти та інші поспішаючи.

Нарешті ми приїхали до школи. «Нічого» - сказали діти, «Ура» - сказав я. Мандрівка зайняла нам близько 2-х годин. В школі нас зустріли вчителі і учні які бігали, метушилися, розпитували чого ми спізнилися. І мої мудреці теж почали бігати і метушитися, переживати за свої проекти (які не хотіли приймати через спізнення) завданнями з пропущеної англійської і рейтингом у класі.

І от мене не полишає запитання: нафіга ми псуємо наших дітей поспішанням і вирощуємо з них менеджерів які не встигають організовувати, продавців які не встигають продавати і шоферів які не встигають керувати?