Що я знаю про обкладинки?

Зробив варіанти обкладинки для «Лабіринт мінотавра» Марека Краєвського. Замовило видавництво Урбіно. Варіантів було сім. Три з них видавці відклали і виставили у Фейсбук – на обговорення. Назбиралась гора коментів. Тепер сиджу думаю як мудро на всі пропозиції-запитання відповісти.
Як кажуть старші і мудріші «Ілюстрація це текст автора пропущений крізь художника».  Тут звичайно є небезпека малювати все що до голови прийде і стверджувати «Я ж саме так відчуваю», але напевне через те люди й вчаться на художників, щоб вміти контролювати свої відчуття і викладати їх у потрібному форматі. І так мені виглядає що чим «чутливіша» обкладинка – тим вона цікавіша і привабливіша. Але якби там не було - неймовірно важко коментувати свою, замішану на відчуттях, роботу. Цього мені ще вчитись і вчитись.

не про євреїв

Відразу попрошу не звинувачувати мене в антисемітизмі! Я нічого не маю проти євреїв. Навіть більше того – моя дружина має єврейську кров. Я не нацист, слабовиражений націоналіст, повний лібераст і майже пацифіст.
Другий день ходжу під гнітом важких думок після перегляду «The Debt». У фільмі є коротка дискусія між колишнім нацистом і сином замордованих євреїв. В ході розмови нацик стверджує що євреїв мордували тисячами з однієї причини – вони піддавалися. Самі йшли розсідалися по поїздах, по таборах, самі йшли в газові камери. П’ятеро німецьких охоронців могли пильнувати сотні євреїв…
Я не історик. Що я можу знати про Другу Світову війну – я навіть не знаю як вона правильно називається. Але коли я порпаюсь по Вікіпедії в пошуках інформації про війну – не бачу жодного єврейського прізвища серед її героїв. Лишень серед замордованих в таборах.
Але пишу не про євреїв. Окрім того що я майже пацифіст, піжон і трохи сноб я ще й до всього українець. Ні-ні, не трактуйте це як пробудження національної свідомості і духу козацьких предків. Сьогодні я цілком реально зрозумів, що сам сів на нари у концтаборі і чекаю коли мене поведуть до газової камери. З мільйонами таких покірних як я українців.
Я далекий від політики, журналістики і партійності. Я не вірю в демократію і релігію. І розумію що це все не вирішиться стандартними методами – виборами, булижниками, реформами або снайперами-патріотами). Не знаю чого чекали і у що вірили замордовані євреї, але я вірю в чудо. Не Чудо-Юдо, а просто чудо. І якщо б я міг припустити, що ця віра заведе мене в газову камеру – це б не була віра.
Кохані мої співкамерники! Якщо Ви теж вірите у чудо – давайте вірити разом. Можливо ми навіть станемо його частинками.