трошки переляку

З дитинства полюбляв фільми жахів. Ще як від «Серце ангела» у 88-89рр. І в юні роки дивився їх із задоволенням. «Пятниця 13-го», «Повсталі з пекла», «Хелоуін»…  згадую з ностальгією. Але по-справжньому налякався коли на початку 90-х побачив «Мовчання ягнят». Це мене справді вразило і на якийсь час втихомирило моє захоплення жахами. Потім якось навіть забулося про гострі пережиття зв’язані з переглядом фільмів. А десь випадково, років 7 тому подивився «Червоний дракон» - то так перелякався що в магазині з ДВД на афіші дивитись боявся.

А сьогодні подивився «MR73», який у нас романтично переклали «Одного разу в Марселі» і охарактеризували як триллер-драма. Фільм про маняків і їх жертв – дуже реалістичний і жорстокий. Це не жахи про зомбі чи біснуватих, а фільм про справжніх вбивць, від чого моторошно і неприємно. Після перегляду навіть важко знайти свої життєві цінності. Для цього напевне й пишу нотатку в блоґ. На майбутнє дивитимусь виключно «Зоряні Війни» або «Амелі».

Миколай бородатий

Ну. Нарешті. Відбули. День святого Миколая, до якого ми готувалися два тижні, підшукували подарунки і ховали їх по шафах, нарешті закінчився. Обдаровані діти сплять, ми теж обдаровані збираємось спати. Щасливі і втомлені. Ще декілька років тому ми запрошували когось з друзів, перебирали його на Миколая і робили дітям цілу виставу. Тепер діти впізнають всіх наших знайомих, а наймати актора – це, вибачте, занадто.

Наші діти вірять у святого Миколая. Ми ростимо їх з вірою у чудо. Все дуже гарно, мило і майже педагогічно. Але до холєри ясної – яке ж то розчарування буде коли вони дізнаються що їх рідні батьки кожного року влаштовували їм виставу і змушували у неї повірити. Я боюсь про це думати.

Hall of the Mouse King

І знову я про мишей. За останній місяць до мене прийшла ще одна орда мишок, значно розумніших і хитріших від попередніх. Природній відбір… Поводились вони дуже тихо, в людні місця з реготом не забігали, на ліжко мені не какали і взагалі я б сказав досить чемні і виховані. Одне але – безсовісно голодні і вибредні до їжі. На хліб і дивитись не хотіли, але залізти в слоїк зі сметаною то мила справа. Ну то я їх і нагодував. Купив трутки з гарним запахом – вони її за два дні всю змолотили. А тоді всі передохли. І ніби й історії кінець – але виявилось що це тільки початок. Наймудріша з них (напевне їх король) – залізла під паркет. Там і здохла. Ну а далі почалася етнографія похорону. Первісні люди ховали своїх покійників перед порогом, щоб їх дух охороняв житло. То дух тої миші так нам житло охороняв що ми мало не задихнулись від смороду. І як первісні люди почали палити все що пахне – ароматизовані свічки, індійські палички, ефірні олії. Ну ж паркет не зривати. Коротше королівський похорон тій миші зробили. А потім ще одна миша вирішила стати королем. І теж здохла під паркетом…

кіно і вампіри

Ходили ми до кіна про вампірів. На «Сутінки». Ми взагалі з Зіркою любили колись цю книжку, але після фільму якось охололи і постійно вертаємось до питання – що ж в ідеї «Сутінок» такого привабливого. Питання без відповіді…

Але я про кіно взагалі то. Колись читав Бенаквіста «Сага» - там у головного героя був футуристичний апарат для кіно – у ньому треба виставляти сюжет фільму бігунками – один бігунок відповідає за рівень насилля, інший за комедійність, ще інший за еротичність і т. д. Герой розважав себе тим що заганяв усі бігунки до кінця і в результаті виходив шалений кінотреш. Після «Сутінок» я мав враження що був саме на такому фільмі, створеному бігунками загнаними до максимального рівня: кров лялася з екрану ріками, секс між жінкою і вампіром закінчувався розтрощеними ліжками, а рівень комп’ютерної графіки перетнув межу реалізму. І при цьому кінозал розривався від реготу.

А ще подивився «Впусти мене» - теж фільм про вампірів. Головні герої – діти, я навіть спершу подумав, що це дитяче кіно, поки кров не заляла екран. Хлопчик закохався у дівчинку, а вона була не дівчинка а вампірчик. І при тому широко розкривається тема дитячої душі, я б навіть сказав що це більше психологічний фільм ніж жахи.

Напевне щоб зняти кіно на цікаву життєву тему, але в мейнстрімі, треба запхати в сюжет вампіра. Наприклад: кіно про італійську кухню – все дуже смачно і професійно, розкішні ресторани, лазанья і піца, але кухар – вампір. Або кіно про пограбування банку – гламурні бандити, дорогі машини, лискуча зброя. Але в сейфі вампір. Чи історичне кіно про середньовіччя – там взагалі усі вампіри. Кіно про сучасне життя українців… але його вже зняли в 90-х, за мотивами Брема Стокера. Там ще Гаррі Олдмен весь наш уряд самотужки зіграв. Геніальний актор.

СТОЛИЦЯ

Їздив я до столиці – віддавав роботу на виставку. Навіть не просто виставку, а ціле трієнале, ще й графічного дизайну. Відкриття 28 листопада у галереї М17 – то всіх прошу дуже – не минайте, заходьте, моя «Читають усі» буде там висіти.

Після того як здав роботу вирішив подивитись на культурне життя у Києві – і був вельми приємно вражений!

В Мистецькому Арсеналі можна було б попросити політичного притулку – неймовірне поєднання непоєднуваного: «сучасного мистецтва» і «українського». При теперішніх політичних обставинах (маю наувазі президента, кабмін, ВР і дрібних чиновників.), форум сучасного мистецтва ART KYIV contemporary – це як сонце взимку. http://artarsenal.in.ua/event24.html

До галереї Пінчука я так і не попав – черга аж до Бесарабки, я постояв-постояв та й пішов на поїзд. Але це було класно – я ж бо виріс у музейному житті (в мене мама музейник) і ніколи ще не бачив черги до мистецької галереї.

Ходив до пам’ятника Голодомору. Спершу підійшов ззаду, думаю собі «Ну ось – як завжди, чергова височенна фіговина». Ходжу-броджу, розглядаю парк, камені. Все воно таке випуцуване, офіційне. Минаю декілька метрів, оглядаюсь – стоїть бронзова дівчинка. І от як цю дівчинку, з «фіговиною» на фоні побачив то так сльози на очі і виступили. http://www.fotovisti.kiev.ua/stock/architecture/5372.htm

Вертав до Львова експресом. Скільки часу їде експрес з Києва до Львова? Рівно чотири фільми – 3 голівудські і один російський.

поліграфічна чупакабра

Не те щоб я боявся признатися, але за однією зі своїх освіт – я інженер-технолог поліграфічного виробництва.  І напевне тому останні декілька днів я займаюся не новими плакатами, чи підготовками до виставки, не ілюстраціями і вдосконаленням рисунку. Я працюю над новим способом трафаретного друку. 

Трафаретом я займався багато років тому і з тих деньків в мене залишились форми і верстат. А тепер, коли з Варшави я привіз свою супер-пупер різальну машину я вирішив схрестити новітні технології і основи поліграфії. Виходить якась типографічна чупакабра. Я ще не знаю як і де це можна застосовувати (сподіваюсь надрукувати ним листівок і заробити на Різдво), але мені вдалося уникнути фотопроцесів і при цьому віддрукувати комп’ютерне зображення.

fly free

Мій син Лука зробив перші кроки в інтернет. Цілком спонтанно всівся за комп’ютер, запустив Мозіллу, інтуїтивно розібрався з інтерфейсом – і полетів. Пів години лазив сайтами з новинками мультиків, ігор і наукової фантастики. Я лишень з подивом поглядав на нього, а Лука був цілком самостійний і щасливий. Єдине що мене раніше стримувало перед виходом дітей в інтернет – це гігабайти порнографії, яка могла зявитися в найнесподіваніших місцях. Але декілька днів тому дивився комедію «Училка», і до мене підсів Лука. Раптом на екрані, ні з того ні з сього якась дівка розщіпає сорочку і вивалює величезні, засмаглі силікони. Ми з дружиною не знаємо як реагувати, з переляком поглядаємо на Луку, а він цілком спокійно, без  каже: «Ну й бридота» і відвернувся. І дарма, бо цицьки таки гарні були.

Здається порнографія ще декілька років не викличе у нього емоцій, хоча парочку флеш-фільтрів я таки поставив.