Останній тиждень виявився трохи напружений.

В суботу, з готельною бандою поїхали на ярмарок антикварної книжки.  Ярмарок відбувався в підвальному приміщенні якогось клубу. Той клуб розміщений на Празі, частині Варшави де під час війни мешкало багато німців, і відповідно руйнації тут аж такими фатальними не були.

 При вході на руки всім ставили печатки (замість білетів). Та зараза не відмивається і я маю майже матроське тату. Ціни на Ярмарці 1-30 зл за книжку, як розумієш це дійсно дуже дешево. Я шукав Мрожека або Грохолу – нажаль не знайшов. Тільки якусь мангу польською купив.

Після обіду ми пішли в музеум народови де в підвалі по суботах безкоштовне кіно – з екскурсом в історію фільму викладеним різними відомими варшавськими кінокритиками. Фільм показували «Mocne udezenie» - комеді –мюзикл 1967 року в стилі Шуріка. Музику написали гурти того часу – вже не Beatles ще не Doors. В стилі Червоних Гітар. Просто супер.

В понеділок виграв запрошення до кіна. Є тут такий сайт http://kulturalnie.waw.pl. На ньому постійні розіграші різних запрошень – типу лотерея. От я там і виграв квиток до кіна. В обід пішов на лекції. Темою був початок постмодернізму. Від Влодарчика я вирушив до кіна. Метром я тут їжджу рідко і тому як сідаю то їду в іншому керунку. Просто закон якийсь. А тут ще й до всього забувся і поїхав майже до кінцевої в іншому керунку . Довго вертав і нарешті попав до кіна. 

Після кіна пригнав до хати і сів за роботу. Робив їх до глухої ночі, а рано мене піднгяв стукіт в двері. Ніхто з стипендистів не міг бути (це не природньо так рано) – напевне покоївка. Я скочив з ліжка і почав панічно шукати майтки. Покоївка мала б постукати двічі, але раптом хтось запхав в двері ключ. Я вже тоді цілком зіпрів, але таки знайшов свої майтки – і двері відчинилися. І в кімнату зайшов сантехнік. Покоївки наскаржились що в мене в душі погано закріпляється душ на ту планку-тримачку. То він щось помайстрував і душ почав закріплятися ще гірше.

Далі я погнав на працовню. Янушевський привів лівійського каліграфа, який мешкає в Японії. Називаєтьяс Антуан Абі Аад. Його привезла з Японії (запросила) болгарка яка тримає галерею в Варшаві. Я познайомився також і з нею. Розповіла що в Болгарії повна попа, зарплати на рівні 600 грн, бізнес дохлий, ціни високі.

А Антуан розповів що в Лівії розмовляють одночасно арабською, хфранцузькою і англійською. І пишуть також. Одночасно. Хочеш сказати «Дякую» - «ThankMercyарабське слово».  На цьому базується ціла типографічна культура. Це дуже круто. Ввечері було відкриття виставки Антуана. Там була ціла купа художників-шизофреніків за 40 і до 30. Виглядали вбрані як в приймальні на Кульпаркові. Одні випивали все вино, інші крали підписи з –під робіт, треті фоткались як очумілі. Враження катастрофічне. Я там навіть довго не сидів. 

От таке в мене найцікавіше. Переважно бігаю на працовню, або працюю в готелі, а у вільний час гуляю по невідомих для мене районах Варшави.