бугель

Вчора ми поїхали у Lopušná dolina – невеличка гірка з двома спусками. От я вже й розмріявся, що зараз буду відробляти свою сноубордиську майстерність. Але роздивляючись публіку на спуску зауважую лишень трьох сноубордистів, які катаються неймовірно гарно і професійно. І жодних чайників чи недоуків типу мене. Це не насторожувало, поки не побачив що на гірку потрібно підніматись на БУГЕЛІ – диявольському механізмі, який тягне лижників підтримуючи їх поміж ноги. Для тих кількох  сноубордпрофі не склало жодних зусиль якось на ньому зачепитись і вміло керуючи дошкою виїхати на гору. Розглянувши їх майстерність вирішив теж підніматись. Я вже здається писав що існують ситуації які окрім Дафі Дака і Міккі Мауса іноді виникають зі мною. Отож коли я четвертий раз впав з бугеля, не в силі на ньому їхати (бо дошка собі їде, а бугель собі, і їдуть вони чогось в різні боки), я сів під горою тамуючи лють. Наглі словаки зухвало поглядали на мене: «Ага – зламався!». Але вони не знали, що на відміну від Міккі Мауса я страшенно впертий. Тому я взяв сноуборд під паху і пішов на гору пішки. І спокійно собі звідти зїхав. Їхній бугельний діджей намагався мені перешкодити і кожного разу коли я починав свій підйом на гору, замість веселих хітів 70-х вмикав сумні пісні типу «I can be your hero baby», від чого ставало цілком важко. Але десь на четвертий підйом, коли я протоптав стежку, підніматись стало легше і я все одно дістав задоволення від зимового відпочинку. Тому, вибачте мене тато, мама, теща, тесть – але Я ШУКАЮ ЇХНІЙ ШУКАНИЙ БУГЕЛЬ!