Про вредну сиротину

Так на всяк випадок, якщо хтось не вкурсі – у нас тут війна. Росія вводить війська на територію України. Хочеться сказати: «Хлопці, у нас щойно революція закінчилась – зайдіть пізніше», але якось не виходить.

Спробую написати своє бачення подій. Якщо я правильно зрозумів історію наших народів, то сотні років тому, наші київські предки приперлись на територію теперішньої Московії, де в цей час жив миролюбивий напівдикий нарід, схожий на евоків із Зоряних війн. Наші шановні предки зробили цьому мирному народу «куськіну мать», піддавши примусовій християнізації і цивілізації, а потім ще сотню років відправляли до них у вигнання своїх найгірших представників. Десь так я бачу зародження Росії.

Цю модель мені дуже хочеться накласти на модель  адаптованої  дитини. Давайте уявимо, що ми (Україна) – люди, які взяли на виховання дитину з сиротинця (Росію, яка в той час ще Росією і не була). Ми тій дитині кажемо «Ми не твої справжні батьки, і будемо виховувати як вміємо». Дитина росте не відчуваючи надмірної любові і авторитетності (бо ж ми себе батьками не почуваємо), стає великою (Росією) і починає хамити, принижувати і мститися підсвідомо пригадуючи усі дитячі травми. А ми ніби і винні чуємось, і вже не памятаємо за що, і готові віддати їй останню сорочину і одночасно розїхатися по різних квартирах. І звісно ж проблемою були б недостатня батьківська любов, почуття вини, але в першу чергу – не прийняття себе як батьків, що на мою дилетантську думку ніколи не пізно.

«Беркут» без капоту.

Мабуть неодноразово на сторінках цього блогу я писав як люблю доктора Зімбардо. Цей чоловік прекрасно розтлумачує чому середньостатистичний беркутівець здатен взятии палицю і лупасити нею беззбройних людей, і як бонус вчинити над ними нелюдське знущання. Згідно з Зімбардо – головне не накладати на людину пряму відповідальність. Тобто – якщо збоку стоїть дядько в погонах і каже беркутівцю «я твій начальник – наказую - бий» відповідальність розділяється і начальник лишень наказує (не б’є), а беркутівець лишень виконує наказ (б’є, але для нього це не дуже важливо, бо ж не він це придумав). І таким чином можна змусити беркутівця не лишень бити, але й катувати, знущатись і вбивати. Я звісно це подаю досить примітивно, але це не міняє справи. Ми автоматично займаємо ролі на які нас делегують інші. І чим менше в нас бажання спитатися «а нафіга?», тим вищі шанси нам стати середньостатистичним беркутівцем.  

За таким принципом можна створювати беркутівців, тітушків, парламентських тушок і навіть штучні уряди.  Юніти рівноцінно добре працюють як у ХІІ ст, так і ХХІ.  І лишень усвідомлення себе може захистити  від того, щоб одного дня дядько в погонах не зняв з нас відповідальності.

Самооборона

У спаленні львівської міліції і прокуратури ще будуть довго розбиратися. Якщо я правильно зрозумів, то до нас приїхали хлопці зі сходу і підбурили народ до активних дій. Міліція образилась і перестала ходити на роботу, а міськрада оголосила набір у загони самооборони. Ну якось так це було. І ось я відчувши свою причетність до великої справи негайно пішов реєструватися у  районну адміністрацію. Заходжу у актовий зал, а там тьма людей, готових стати на захист закону і права. І усі такі піднесені, аж приємно глянути. Дядько на сцені сказав що нам роздадуть жовті жилетки які символізуватимуть нашу діяльність. У вухах в мене заграв Енніо Морріконе, я подумки приміряв жилетку і зважив фразу «У місті новий шериф» . За лічені хвилини я знайшов знайомих з машиною, до яких прибився у компанію. При реєстрації виявилось що жилетку мені не дадуть, але дадуть її лідеру нашої четвірки. У вухах у мене заграв Ганс Зіммер, і я уявив як йтиму поруч із чуваком у жовтій жилетці. Коли ми закінчували реєстрацію, виявилось що жилетку нам взагалі не дадуть, бо їх носитимуть лише піші патрулі.  

Ми весело повантажились у чорний «Лансер» і кинулись на пошуки злочинців. Я не знаю скільки того вечора у Львові було само оборонців, але якщо б раптом з’явився якийсь «тітушок», його б просто розірвали на сувеніри. На кожен виклик по зелло кидалося по 20-40 машин. Усі були спраглі дії, чим увігнали кримінальний світ в глибокий ступор. 

Раптом, серед ночі, нам «на хвіст» сіло три автомобілі. По жовто-синіх прапорцях я упізнав самоооборонівців, а по зелло передали «переслідуємо чорний лан сер з вимкненими фарами!». Наш водій вибачився, увімкнув фари і ми продовжили патрулювання.

Але так весело було лишень першої ночі. На наступну ми ганяли з виклику на виклик, переслідували дорожніх правопорушників, розбороняли побутові сімейні бійки і полум’яними промовами намагались втовкмачити продавцям дотримуватись «сухого закону» (доречі в ті дні у нас був вечірній сухий закон в межах Львова). Але найгірше сталося вночі, коли банда в масках, намагалась розбити піцерію. Приїхало мабуть з 70 самооборонівців, натомість банда теж представилась самооборонцями і зазначили що вони тут для того щоб розгромити підпільне казино у підвалі цієї піцерії. Приїхав один з керівників самооборони, міліція, вони почали про щось домовлятися, і раптом нас по зелло попросили залишити це місце і дослівно «піти випити кави». Виглядало що тут якийсь рекитирський «базар» а нас просять не втручатися. Ми забралися звідти з огидним відчуттям і пішли пити каву.

З самообороною я їздив протягом тижня, поки не вернулись ображені міліціонери. Мені відверто подобається ця структура, і єдине що їй бракує це чітких графіків чергування і явних розпізнавальних знаків.

Може я ще колись отримаю жовту жилетку…

RIP 100

Поступово, після всього що відбулося за останні місяці, спазм який утримував мій мозок поступово сходить і я знову можу писати. Ура! Я знову стукаю по клавішах. Отже – що відбувалося і що я робив.

В Україні відбувалася революція, яка почалась як мирні акції протесту. Враховуючи що моїми роботодавцями є не зовсім українці, то я не хотів забити на все і повністю віддатися бунту душі. Тому я чесно ходив на роботу, паралельно відвідуючи мітинги, роздаючи листівки, малюючи плакати для акцій протесту, і відвідуючи столицю для «стояння» на Майдані.  

Влада реагувала на це все негативно, люди озлоблювались, і все йшло до неминучої сутички.  І сутичка таки настала. Почалися звірства з боку влади, переслідування, залякування і прийняття диктаторських законів. З’явились російські найманці, радикальні революціонери, почалися бої і перші смерті. Запустився котел невідворотніх подій, які потім записують у підручнику разом з переліком загиблих.

 Для мене є виокремлений певний тип мислення  людей які готові вбити, або бути вбитими, які з тих чи інших причин  дотичні до насильницької смерті. Наразі я себе до цієї категорії не відношу, тому участі у цих кривавих подіях не приймав, хоч і підтримував бунтівників морально і матеріально.  І раптом одного ранку виявилось що від насилля моя совість нікуди не втече. Вже після втечі Януковича, створення тимчасовго уряду, я прокинувся відносно розслаблений, мені знову захотілося працювати на повну силу і раптом я усвідомив, що за мене вмерли люди. Я їх про це не просив, і не хотів будь-чиєї смерті, але раптом виявилося що вони принесли свої життя у жертву мені і мільйонам інших.  Прапор України раптом отримав на собі криваву мітку, гімн став звучати трагічно а всі ми раптом опинилися в іншій державі. Державі за яку померли люди і за яку вже нікому не соромно. Ми отримали унікальний досвід визволення, ціною людських життів і шанс почати все з чистого листа.

В цей понеділок, здається це дійшло не лишень до мене, але й до усієї колективної свідомості. Люди хором почали напиватися.  Вертаючись з роботи до дому я зустрічав цілі натовпи п’яних. Вечірня маршрутка була наповнена п’яними роботягами, а коли вночі я вийшов з Самообороною на чергування то все що ми робили цілу ніч - це ганялися за п’яницями.  Усіх гризла совість – нам зробили безцінний подарунок  і ніхто не знав що з ним тепер робити. 

Гопніки

Мабуть для тих хто читає мій блог і слідкує за орфографією важко повірити в те що колись я вчився у школі. Але це правда, свого часу я й справді був учнем середньої школи. І це був найгірший період у моєму житті. Мабуть  тому я його починаю поступово забувати, бо гірших спогадів попросту немаю. І справа зовсім не у методиках викладання, чи життєвих принципах у стилі «Hey teacher…», чи підлітковому радикалізмі. Зараз поясню. Школа моя була посеред індустріального району, а на дворі був початок 90-х. І думаю кожен згадає, що це поєднання часу і простору було своєрідним зміїним кодлом. В темних підїздах, чи на лавках дитячих майданчиків можна було побачити таких смішних для нас сучасних «пацанчиків». Але мені тоді було зовсім не смішно, бо окрім підїздів і майданчиків вони ще й ходили до школи. Так, так – як і я вони теж ходили до школи, і думаю що орфографія в них теж паскудна. Я не заю як там у них було з навчанням, але соціальне життя вирувало на повну. Вони били, грабували і принижували усіх хто міг підпасти під категорію «лох». І це породило дивний ланцюжок змін, який зачепив і більшість моїх тогочасних однокласників. Памятаю ще в 3-5 класі вони були хорошими друзями, а раптом з 6, коли почав розгортатись вплив криміналу, з ними почали відбуватися метаморфози – вони раптом почали перетворюватись на гопніків. А я почав невпинно сповзати в категорію «лохів», що відбивалось на моєму навчанні, особистому житті і без перебільшень скажу – на бажанні жити.

Тоді відбувалося щось зовсім незрозуміле для мене, але зараз, начитавшись Франкла, Зімбардо, і інших розумних людей,  можу для себе все розкласти по поличках. Звісно що спраівжніх кримінальних гопніків у школі можна було порахувати на пальцях, але їх вплив, їх безмовний дозвіл іншим на безкарність, працював як епідемія. І так само минув – бо псевдогопнікі після школи знову стали звичайними людьми, і зараз працюють, мають сімї, і маю надію, щасливі громадаяни. Думаю вони й самі не знають що з ними тоді діялося. Додався також кризовий стан країни, коли усі тільки й думали де заробити – і в їхніх батьків взагалі не було часу на сімю. Діти укладали свій життєвий устрій самі. От вони й бідачки перевтілювалися під реалії. Нажаль я, і багато інших дітей так не змогли– мабуть виховання не дозволило,  і часом цей шкільний розподіл приносив трагічні наслідки.

Завдяки психотерапії я прийняв цей період життя і потрохи почав про нього забувати. Та й гопніки у 2000-х якось рідше почали зустрічатись.  Але декілька тижнів тому, слідкуючи за подіями в столиці раптово згадав і якось підсвідомо порівняв з устроєм моєї школи. Зі свого досвіду я знаю, що вся ця жорстокість і невігластво беркуту, тітушків, міліції – це все не причини, це лишень наслідки. А причиною є, як і тоді в моїй школі, лишень маленька групка людей – яка дає дозвіл на перевтілення і безкарність.

Тільки не подумайте, шановні читачі, нібито я вирішив що знаю вихід із ситуації. Але чомусь в мене таке враження що не по тому ковадлі ми гатимо.

Лист від друга

Знаю, знаю. Давненько я нічого не писав - але тут зайшло за наболіле. Зайшло за Україну, честь, волю і всьотаке. Коли  я потрапляю в тупікові життєві ситуації, то аналізуючи їх розумію що рухаюсь не в той бік. І міняючи напрям - переважно вирулюю. От отримав власне лист від доброго друга і порадника - Ореста Левина-Левинського. Публікую його в себе на блозі,  з метою поширення і з дозволу автора, який принципово не користується соцмережами.

Євромайдан і політика

 Світ існує і живе за Божими законами. Ми, люди, хоча і не можемо охопити своєю уявою УНІВЕРСАЛЬНИЙ БОЖИЙ ЗАКОН, мислячи лише конкретними моделями, все ж досягаємо успіху лише тоді, коли у своїх  діях враховуємо ці закони, а не намагаємося їх здолати...

Отже, щоби вийти з  політичного клінчу, в якому заґудзало себе українське суспільство,  і зрозуміти, що робити далі, спробуймо на спокійну голову розглянути можливі варіанти розвитку подій, оцінити їх можливі наслідки і, будуючи модель наших дій, звіряймо її повсякчас з Божими законами.

Люди на Майдані.  За браком кращого варіанту довелося погодитися на політичне керівництво в особі опозиційного тріумвірату,  який не має іншого плану дій, ніж  продовження безплідної  перепалки у Верховній раді з політичними шахраями. Кількарічний досвід  не навчив їх, що не можна виграти  з шулерами. Не можна навіть сідати з ними за один стіл – однак програєш. У розгубленні від отриманого нокдауну, обираємо іншу мету: підемо пікетувати адміністрацію президента, який виразно показав нам, де він нас має...   Далі, як у старому анекдоті: шкода, що коза здохла, у мене було ще так багато варіантів, як її лікувати...

Чи існує реальна можливість  мирним ( читай – парламентським) шляхом розв'язати цей вузол?  Чи є надія, що президент, погостювавши в Піднебесній, раптом змінить думку, прислухається до вимог опозиції і подасть у відставку? Чи може він злякається  Європейських політиків, які теж виявилися лохами?

Не  допускаю думки, що комусь з тверезо мислячих людей ( не беру до уваги провокаторів) прийде на голову розігрувати силовий варіант захоплення влади. Саме цим сценарієм найбільше втішилися б "наші воріженьки".

То що ж робити? Розпустити Майдан, визнавши поразку, і занурити Україну у наступні 10 років апатії? Чи святкувати  цьогорічний український рамадан (від Романа по Йордан) на майдані, очікуючи, коли "орли Захарченка" дочекаються  свого часу і топитимуть нашу найкращу надію в крові?  А може все ж таки зупинися, і скерувати цю хвилю національної енергії у русло творче? Невже ми, засліплені ненавистю, не можемо побачити , як будувати нашу державу?  

Проаналізуймо, що заваджає нам усі 20 років незалежності  розпочати врешті будувати  наше європейське майбутнє? Не важко дати собі відповідь: розпалювані ворогами, ми поборюємо самі себе,  витрачаючи на це всі свої сили.

А чи можна інакше? Звернімося до досвіду самих європейців, якими й ми теж є. Найкраще живуть ті,  хто не намагається нав'язати свій спосіб життя сусідові, а живе власним розумом і власною працею. Федеральний устрій Німеччини, чи конфедераційний Швейцарії, чи навіть нашого найлижчого сусіда – Польщі, дає найбільшу волю громадам самостійно заробляти на своє життя, влаштовувати його так, як вирішують місцеві уряди, обрані мешканцями і їм підзвітні. В кожній частині держави – різні природні, економічні, культурні  та інші умови. То ж і політика має бути різною.  Якщо  ми, хапаючись за нав'язані нам стереотипи, зубами тримаємося за, так звану, унітарну модель держави,  яка фактично є лише ширмою для розкормленого хабарями прошарку  державних службовців, що мають себе за владу над нами, то ми не маємо шансів розірвати зачароване коло протиріч, що існують у нашому суспільстві. Ми ніколи не погодимо між собою ментального світогляду різних частин України, які фомувалися століттями у різних історичних умовах. Ми різні, і це прекрасно! Але не треба вчити один одного жити – нехай кожен сам вирішує, хто має бути його героєм, найкращим другом, чи економічним партнером. Федеральний устрій якраз і має дати волю  кожній  адміністративній одиниці,  забезпечити такі умови функціювання, які є найкращими для неї, а не нав'язувати всім те, що хочуть одні, або інші. Якщо для Харківщини найважливішими є економічні зв'язки з Росією, то марно затягати їх у Європейський союз, де вони ніколи не були, та й не мають потреби туди їхати. Але й   галичанина не затягнеш у "Тайожний союз" – вже наїлися! Отже в чому наша проблема?  То ж чи має значення, чи піде Азіров у відставку?

А тепер поміркуймо, як розвернути ситуацію в русло,  що може змінити щось у нашому житті !

Звичайно, це – не робота для Майдану, і гасло: "Банду геть!" – тут не допоможе. Отже потрібне інше гасло, яке підсилене тисячами голосів, буде почуте шулерами з Верховної ради, і відіб'є їм бажання спротиву, а може і промовить до розуму.  Але хто ж має взятися за за цю творчу роботу з перебудови нашого устрою? На даний  момент в рамках діючої конституції, де написано, що єдиним джерелом влади є народ, ініціативу виборів  НОВОЇ КОНСТИТУЦІЙНОЇ АСАМБЛЕЇ мають висунути ті обласні ради, які, як законні виразники волі народу, вже висловили  своє ставлення до останніх подій  і оголосили території вільними від  пахана та його "смотрящіх".  Не треба оглядатися на Верховну раду: якщо вона іґнорує народ, то й народ може іґнорувати таку владу, а Майдан мав би підтримати таку ініціативу та захистити її від "влади". Територіальне самоврядування на загально відомих демократичних засадах – ось головне, на що треба спрямувати енергію людей, що вийшли на свої майдани, не уявляючи, як можна далі жити під такою владою!

Не руйнувати, а творити!  

Сподіваюся, в Україні знайдуться кілька сотень гідних людей, яким народ може довірити таку роботу, а зі середовища молоді напевне  відгукнуться правники з європейською освітою, щоб підготувати зрозумілі всім кроки структурних змін . Звичайно, будуть спроби реанімувати тих політичних трупів, які вже десятки років успішно "розробляють" різноманітні територільні реформи і "творять" нову конституцію під диригентською паличкою старої і ворожої агентури. Отже головне – це не допустити їх до цього.  Звіряйте їх дії з Божими законами і ви пізнаєте їх наміри!

Новий устрій має творитися новими людьми, і це має бути молодь, яка своїми діями вже довела, що є зрілим політичним поколінням,  і вже вийшла на поле бою, і стала за плуг, щоб зорати і засіяти це  поле!

  

Орест Левина-Левинський

Львів, 4 грудня 2013

Прощання з кіткою

Рівно рік тому  прийшло до нас худе, точніше плоске кошеня. Ми відходили її, відгодували і вона полюбила нас настільки, наскільки може полюбити кітка. Назвали ми її Люня і це була найдивовижніша кітка, яку мені доводилось бачити у своєму житті. Тиждень тому вона загинула при дуже загадкових обставинах. Підозрюємо що їй випадково, під час гри, прокусив голову наш пес. Він часто любив її помордувати, але завжди це була жартівлива забава, яка припускаю цього разу закінчилась фатально. Минув тиждень, а я ніяк не можу звикнути до її відсутності. Спочивай Люня.