Ми в Дземброні. Сімейно-родинною компанією - 4 дорослих, 4 дітей. Приїхали сюди, коли вже темніло, а до хати, в якій мали мешкати – 30-40 хв в гору, з наплечниками, торбами та дітьми. Я трохи відстав, і опинився в темряві, разом з донькою Марійкою і 5-річною похресницею. От власне з нас трьох – похресниця єдина знала дорогу до тої хати і вела мене гірськими стежками та кладками, ще й притримуючи за руку Марійку. Ніколи б не подумав що доживу до того дня коли моїм провідником у горах стане п’ятирічна дівчинка.
Вранці, коли я побачив кудою ми вчора йшли навпомацки я подумав "І ось тут дітиська так регочучи переходили потічок... А от тут вони вчора перелазили паркан... А як же ж я тут з такими торбами перейшов?". Часом корисно не бачити куди йдеш.
Хата – розкішна, десь з 50-60 років, трикімнатна з довжелезною верандою. Але найгарніше – це краєвид. Кажучи відверто з таким краєвидом можна було б навіть в стодолі жити. Навколо гірські хребти покриті лісками і дивитись на це можна годинами. Не дивуюсь художникам середини ХХ ст. які натовпами їхали сюди на етюди.
Немає коментарів:
Дописати коментар